Глава 10.Кеті йде на принцип.

Кеті завжди знала одну свою рису.

Вона могла пробачити багато чого.

Забуту обіцянку.

Невдалий жарт.

Навіть каву на сорочці людини, якщо ця людина потім не нагадувала про це кожного дня.

Але була одна річ, яку вона не терпіла.

Коли хтось вирішував за неї.

І саме це Максим зробив сьогодні.

— Ви серйозно?

Кеті стояла біля його столу, тримаючи в руках документи.

Максим навіть не підняв погляду від ноутбука.

— Абсолютно.

— Ви просто змінили мою частину проєкту?

— Я її покращив.

Вона повільно поклала папери на стіл.

— Ні.

Максим підняв очі.

— Ні?

— Ні. Ви її змінили.

— Кеті, я керівник цього проєкту.

— А я людина, яка над ним працювала.

У кабінеті стало тихо.

Максим уважно подивився на неї.

Більшість людей у цій компанії просто погоджувалися з ним.

А Кеті…

Кеті стояла перед ним і сперечалася.

Як завжди.

— Ви не розумієте, що я хотів зробити.

— Ні, Максиме. Це ви не зрозуміли, що хотіла зробити я.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Ви завжди так сперечаєтеся?

— Тільки коли маю рацію.

— А якщо не маєте?

— Тоді сперечаюся трохи менше.

Максим не зміг стримати усмішки.

Але Кеті була надто серйозна, щоб це помітити.

— Ви смієтеся?

— Ні.

— Не робіть цього.

— Чому?

— Бо я намагаюся бути злою.

— У вас не дуже виходить.

Вона обурено подивилася на нього.

— Вибачте?

— Ви виглядаєте не злою.

— А якою?

Максим на секунду замовк.

— Небезпечною.

Кеті примружилася.

— Це комплімент чи попередження?

— І те, і інше.

Після розмови Кеті повернулася до свого столу.

Вона була зла.

Дуже зла.

Але найбільше її дратувало не те, що Максим змінив її роботу.

А те, що він знову змусив її відчути щось.

Поруч із ним вона ніколи не могла залишатися байдужою.

— Ти з ним посварилася? — запитала Аня, коли побачила її обличчя.

— Ні.

— Кеті.

— Добре. Так.

— Через що?

— Він вирішив, що знає краще.

Аня усміхнулася.

— А ти вирішила довести, що знаєш краще ти.

— Саме так.

— Ви двоє дуже схожі.

Кеті насупилася.

— Ми різні.

— Ні. Ви обоє вперті.

Вона хотіла заперечити.

Але не знайшла аргументу.

Увечері Максим повернувся додому пізніше.

Він очікував, що Кеті, як завжди, щось скаже.

Пожартує.

Посміхнеться.

Але коли він зустрів її біля ліфта, вона просто пройшла повз.

І це було гірше за будь-яку сварку.

— Кеті.

Вона зупинилася.

— Так?

— Ви все ще сердитеся?

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Знову це слово.

Вона подивилася на нього.

— А що ви хочете почути?

— Правду.

Кеті мовчала кілька секунд.

— Добре.

Вона зробила крок ближче.

— Мені не подобається, коли ви ставитеся до мене так, ніби я просто працівниця, яка повинна мовчки виконувати накази.

Максим став серйозним.

— Я не хотів вас образити.

— Але образили.

Це зачепило його.

Бо він зрозумів.

Він справді не хотів її образити.

Просто звик контролювати все.

Навіть людей.

— Вибачте.

Кеті здивовано подивилася на нього.

Вона не очікувала почути це так швидко.

— Ви… вибачилися?

— Так.

— Добровільно?

— Кеті.

— Неймовірно.

Він похитав головою.

— Ви можете хоча б один раз не дивуватися?

— Ні.

На його обличчі з'явилася усмішка.

І цього разу вона теж усміхнулася.

Бо навіть їхні сварки були якимись іншими.

Вони не руйнували їх.

Навпаки.

Наче кожна суперечка допомагала їм краще зрозуміти одне одного.

Але Кеті ще не знала…

Що іноді найбільші почуття починаються саме зі сварок.

Бо тільки з людиною, яка тобі справді важлива, ти дозволяєш собі бути справжньою.