Глава 8.Ревнощі без причини

Кеті завжди вважала себе людиною, яка вміє контролювати емоції.

Ну… майже.

Добре.

Іноді.

Особливо коли справа не стосувалася Максима.

Але останнім часом це правило перестало працювати.

Вона сама не розуміла, що з нею відбувається.

Ще кілька тижнів тому цей чоловік був просто зарозумілим начальником із дорогим костюмом.

А тепер вона ловила себе на тому, що чекає його повідомлень.

Що посміхається, коли бачить його в коридорі.

І що помічає кожну жінку, яка дивиться на нього довше двох секунд.

І це її страшенно дратувало.

— Кеті, ти зараз знову дивишся в один бік уже п'ять хвилин, — сказала Аня.

Кеті різко повернула голову.

— Я не дивлюся.

— Ти дивишся.

— Я просто… аналізую ситуацію.

Аня подивилася у бік, куди дивилася Кеті.

Там стояв Максим.

І поруч із ним була та сама Олена.

— Ага, — усміхнулася подруга. — Аналізуєш.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але твій вираз обличчя вже сказав усе.

Аня засміялася.

— Ти ревнуєш.

Кеті ледь не вдавилася кавою.

— Що? Ні!

— Кеті.

— Я не ревную.

— Ти зараз так переконливо це сказала, що я майже повірила.

— Він просто мій начальник.

— Звичайно.

— І сусід.

— Звичайно.

— І людина, з якою я іноді вечеряю.

Аня підняла брову.

— Ось це вже цікаво.

Кеті замовкла.

Бо сама зрозуміла, як це звучить.

Того дня Максим помітив, що Кеті поводиться дивно.

Вона не жартувала.

Не сперечалася.

Не робила зауважень щодо його серйозного обличчя.

І це було підозріло.

— Кеті.

— Так?

— У вас усе добре?

— Так.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Максим подивився на неї.

— Ви сьогодні сказали «так» уже тричі.

— І що?

— Зазвичай після мого запитання ви сперечаєтеся.

Вона відклала ручку.

— Можливо, я просто вирішила дати вам спокій.

— Це звучить небезпечно.

Кеті подивилася на нього.

— Чому?

— Бо коли ви мовчите, я починаю хвилюватися.

Вона на секунду розгубилася.

Але саме тоді в кабінет зайшла Олена.

— Максиме, пам'ятаєш про нашу вечерю?

Кеті завмерла.

Максим перевів погляд на неї.

— Олено, ми не домовлялися про вечерю.

— Але ти казав, що треба обговорити проєкт.

— У робочий час.

Жінка усміхнулася.

— Добре. Тоді пізніше.

Коли Олена вийшла, Кеті зібрала документи.

— Я піду.

— Куди?

— Працювати.

— Кеті.

Вона зупинилася.

— Що?

Максим уважно подивився на неї.

— Ви сердитеся.

— Ні.

— Знову це слово.

Вона зітхнула.

— Просто мені не подобається, коли люди не говорять прямо.

— Про що?

Кеті подивилася йому в очі.

— Не знаю.

І саме це розлютило її найбільше.

Вона не знала, чому їй боляче.

Чому її зачіпає інша жінка поруч із ним.

Чому їй хочеться, щоб він пояснив те, про що вона не має права питати.

Увечері вони знову зустрілися біля ліфта.

Цього разу мовчали обоє.

Поки Максим не сказав:

— Кеті.

— Так?

— Олена — просто колега.

Вона подивилася на нього.

— Я не питала.

— Але хотіли.

Вона відкрила рот, щоб заперечити.

А потім закрила.

Бо він мав рацію.

— Ви завжди такі уважні?

— Тільки до вас.

Ці слова змусили її замовкнути.

— Максиме…

— Так?

— Ви не повинні говорити такі речі.

— Чому?

Вона відвела погляд.

— Бо я можу неправильно зрозуміти.

Він зробив крок ближче.

— А якщо ви зрозумієте правильно?

Серце Кеті забилося швидше.

Але вона не встигла відповісти.

Двері ліфта відчинилися.

Момент зник.

Вони зайшли всередину.

Але тепер обоє знали.

Між ними вже не просто жарти.

Не просто суперечки.

І не просто цікавість.

Там було щось більше.

Щось, що вони обоє боялися назвати.

Бо іноді найстрашніше — це не втратити людину.

А зрозуміти, що вона вже стала важливою.