Розділ 2

Я одразу впізнаю його, щойно відкриваються двері ресторану. Я спеціально замовила столик біля вікна, але, щоб неодмінно бачити вхідні двері.

Не думаю, що в нього виникли труднощі з пошуком мене. Однак точно сказати важко: чи він мене сам впізнав, чи  йому підказав адміністратор.

Його хода не змінилась: широка, впевнена, владна. Діловий костюм сидить на ньому як влитий. Точно, дорогий. Не знаю чи то він для нашої зустрічі так вирядився, чи то він завжди в костюмах.

Я встаю з-за столика щойно він підходить.

- Привіт! - каже він з широкою посмішкою. - Це тобі! - Він передає мені невеличкий, але вишуканий букет рожевих троянд.

- Привіт! - відповідаю я. - Дякую!

Він відсовує мій стілець і допомагає сісти. Хм, раніше таких манер в нього не було.

- Несподівана зустріч, еге ж? - питається він з легким акцентом і сідає напроти мене.

Не можу сказати, що ця зустріч неочікувана. Я знала, що ми зустрінемось. Рано чи пізно. Минуло двадцять років. Рано чи це пізно?

До нас підходить офіціант з двома келихами червоного вина.

- Я мала сміливість зробити замовлення. Сподіваюсь ти не проти.

- За зустріч!

- За зустріч!

Червоне вино я не пила двадцять років. Я взагалі практично не вживаю алкоголь, а якщо і знайдеться такий привід, то лише біле сухе і не більше одного келиха. Можливо завдяки цьому я виглядаю як мінімум років на десять молодшою і в хорошій фізичній формі. А можливо, це все гени і заняття йогою тричі на тиждень. В будь-якому випадку сивого волосся в мене менше, аніж у його. Проте ані сиве волосся, ані зморшки на лиці, ані ледь помітний животик геть не паплюжать його.

- Отже, ти тепер письменниця? Вітаю! Я тобі ще тоді казав, що слово - це твоє.

Його «вітаю» звучить якось не щиро. А може то мені так здається?

Так, з першого року наших стосунків він говорив, що мені не варто вступати після університету в аспірантуру педагогічного університету (й паралельно писати курсові аби трохи заробити) і йти далі, бо в мене добре виходить складати із слів речення, а з речень - історії. Та й взагалі деякий час він якось наполягав аби я змінила фах. Але на першому плані все одно були його бажання. Егоїстично? Можливо так і треба, щоб було. Та зі мною такого не сталось.

- Дякую, - кажу я і потягую вино.

«Тепер» я вже як п'ятнадцять років письменниця. Спочатку писала для себе аби хоч кудись подіти свої емоції та гнів. Потім стала публікуватись в журналі, а там знайомі допомогли випустити книгу. А потім з’явилась ще одна, а за нею ще одна. А п’ять років тому мій талант вийшов за межі України, бо «П’ятий кут», моя перша проба пера у жанрі фентезі, став бестселером і книгу переклали на чотири мови світу.

- В тебе також життя склалось. Своя ІТ-компанія, яка співпрацює з Google і...

- І де я познайомився зі своїм сином, янголе, - він обриває мене.

В мене аж дух перехоплює. Мене двадцять років ніхто янголом не називав. Впевнена, що і його теж. І це так незвично чути наше слово знову.

- Ангеліна, - поправляю я. - Називай мне Ангеліною, Владе.

І знову по мені біжать мурахи. Я двадцять років не називала його імені.

- У нас є син, - тихо каже він. - Ти мені не сказала.

Я думала, що до цієї теми ми перейдемо трохи пізніше і не так різко. Але врешті-решт ми й зустрілись аби розставити всі крапки над «і».

- А ти б залишився? - трохи зарізко питаю я. - Ти б змінив свій план і залишився б тоді в кав’ярні?

Він тяжко видихає. Це і є відповідь.

Влад хотів більшого, а не сидіти в зйомній квартирі і жити на копійки.

Я його розумію зараз і розуміла тоді й тому відпустила. На початку двохтисячних було важко. Ми два роки як одружились. Молоді, шукали себе, намагаючись не втратити один одного.

З самої першої зустрічі ми були різними. Може тому й вабили один одного. Він високий, я - низенька. Він спортсмен, а в мене з фізичних навантажень - навчання в університеті, а потім в аспірантурі і підйом на третій поверх в будинку без ліфта. Він - одинак, а в мене купа друзів. Взагалі не знаю як ми могли бути разом, але ж були. Два роки зустрічались, два роки в шлюбі прожили.

Я потягую келих вина.

- Твої мрії збулись, - посміхається він.

- Ми зустрілись не для цього. - На рівному місті я присікаю будь-які сухі розмови. Можливо їм і місце, але точно не зараз. - У тебе є запитання, можливо у мене є відповіді.

- Ти не виглядаєш здивованою. Ніби чекала на цю зустріч.

- Коли Давид вступав в канадський коледж, я була абсолютно впевнена, що він намагатиметься тебе знайти.

- І ти не заперечувала?

- Аніскільки. Щоправда, ми про це не обговорювали. - Мій тон холодний. Я сама від себе не очікувала, що буду себе вести ніби ображена покинута дружина. Бо це не так. Я сама обрала такий шлях. Двадцять років тому я зробила вибір. Звичайно, я була наївною. Я думала, що все складеться інакше, але врешті-решт я ні про що не шкодую.