Розділ 1

У невеличкій кав'ярні у центрі Києва один напроти одного сидить молода пара. На вигляд нічого особливого: обом ледь за двадцять (якраз того віку, коли маєш безліч бажань і жодного страху щодо їх втілення). Не побиті життям. Брюнетка і брюнет. Дівчина з сумною посмішкою, хлопець - з надією в очах. Між ними рожева троянда і два келихи червоного вина.

- Ми обидва знали, що рано чи пізно так буде, - хлопець ледь торкається довгими пальцями її руки, а та різко забирає.

- Ага, знали, - тихо каже вона і відводить погляд в бік. - Звичайно.

Прямо навпроти кав'ярні, через дорогу, розташувалася будівля, де народжувалися сім'ї і де вони розпадалися.

- Не треба. Ненавиджу коли ти сумна. Ми ж все обговорили! - Підбадьорливий тон звучить фальшиво. Хлопець і сам це знає, але намагається не показувати своєї болі. - У нас є план.

План... У нас...

Дівчина знає, що її коханий думками вже давно не в цій кав’ярні, не поруч з нею. Він навіть не в цьому місті і не в цій країні. Думками він за океаном та втілює свій план на майбутнє, яким жив останні два роки. Рівно стільки скільки вони одружені.

Дівчина на секунду зупиняє погляд  на безіменному пальці правої руки. Ледь помітна тонка смужка. Він навіть не помітив, що сьогодні вона без обручки.

- Ще вина? - пропонує він.

- Води, - каже вона.

Хлопець піднімає руку і за секунду робить замовлення.

Вони були разом чотири роки. Чотири роки ... Чотири роки... Чотири, мабуть, нічого невартих для нього, і так, стовідсотково, багато значущих для неї, років.

Офіціант швидко виростає біля молодої пари і за мить на столі з’являється два десерти, келих вина і стакан води.

- Мій рейс завтра вранці.

- Проводжати не буду.

- Подзвониш?

- Мабуть, ні.

- Гаразд, я подзвоню як тільки влаштуюсь.

На декілька хвилин зависає пауза, з’являється зловіща напруга. Ніби так багато треба сказати, а сил не має.

- Треба ж ... Три роки не міг виїхати, і ... Коли вже майже опустив руки ... - Хлопець не закінчує речення. Дівчина не дивиться на його. - Не треба ...

- Не буду. - Вона не дає йому закінчити.

- Слухай, ми ж все обговорили. У нас є план. Так буде краще для нас. Нам по двадцять чотири, у нас життя попереду, треба спробувати. - Він так швидко говорить, ледь не задихається, а потім раптово заспокоюється. - Та не треба пояснювати, ти і так все розумієш. - Хлопець намагається говорити якомога ніжніше. - Подивись на це з іншого боку. Тобі більше не доведеться жити з роздратованим і вічно чимось незадоволеним мужиком. Подивись на себе... На що я тебе перетворив. Я так давно не бачив твоєї посмішки. Ти маєш ненавидіти мене до смерті. У нас все вийде! - Він схопив її за руку. Цього разу вона не пручалась. - У нас є план.

- У нас є план, - видихає дівчина. - Досить, не починай, - тихо каже вона. - Ти маєш рацію! - Несподівано на її обличчі з’являється посмішка. Посмішка, якої він вже давно не бачив, а може й взагалі ніколи. - У нас все буде добре! - Вона так само міцно стисла його руку.

Вони ще не знають, що за тим столом у кав'ярні у центрі Києва їх троє.