Розділ 55

Увесь цей час я сиділа й думала лише про Фрірен.

Куди вона могла зникнути? Що такого ворон сказав Канае?

Відтоді вона ніби стала іншою. У її очах я бачила жаль, гнів, смуток... цілий набір емоцій, яких раніше там ніколи не було.

Від цього мені ставало лише страшніше.

Раптом поруч пролетів ворон.

У мене всередині все похололо. До завершення випробування залишався ще один день. Воно не повинно було закінчитися зараз.

— Шинобу Кочо! Філія Аденаве! Негайно! Негайно! Кар! Кар!

Ворон кричав так голосно й наполегливо, що в мене по спині пробіг холодок.

Щось сталося.

— Вороне, що сталося?! — вигукнула я, підхоплюючись на ноги.

Птах зробив коло над моєю головою й закаркав ще голосніше:

— Відправляйтеся рятувати Кочо Канає! Кар! Кар!

У мене завмерло серце.

— Канає?!.. — вигукнула Шинобу.

— Село Куроцукі! Негайно! Кар! Кар!

Я вже не слухала. Щойно почула ім'я Канає, як зірвалася з місця й помчала вперед що було сил.

Ми із Шинобу одразу вирушили до села Куроцукі, хоча навіть не знали, куди саме бігти. На щастя, село виявилося зовсім недалеко.

Добігши до нього, ми вирішили розділитися.

Я носилася вузькими вулицями, вдивляючись у кожен провулок і прислухаючись до найменшого шереху. Серце калатало так сильно, що його стукіт заглушав усі інші звуки.

Раптом я завмерла.

Посеред вулиці лежало тіло члена Корпусу мисливців на демонів.

Я повільно підійшла ближче.

Це був не демон.

На тілі не було жодної рани від кігтів чи іклів. Одяг просочила кров, а груди й живіт вкривали рівні глибокі розрізи.

Його вбили клинком.

У грудях миттєво оселилося погане передчуття.

— Мисливці повбивали одне одного? — прошепотіла я, відчуваючи, як холод повільно розливається по спині.

Раптом десь удалині пролунав крик.

Я завмерла.

Шинобу?

Так. Це точно була вона.

У тому крику не було ані злості, ані страху. Лише біль і відчай.

У мене похололо всередині.

Це означало, що Шинобу знайшла Канає.

І, судячи з цього крику, знайшла її далеко не в найкращому стані.

Не гаючи жодної секунди, я зірвалася з місця й помчала на звук.

— Шинобу! Що з Канає?! — крикнула я, вибігаючи на галявину.

Побачивши вираз її обличчя, я відчула, як серце провалилося кудись униз.

Вона тримала Канає на руках.

У тілі вже не залишилося жодної ознаки життя.

Мій погляд мимоволі ковзнув по ранах. На її тілі було два розрізи. Один — від клинка. Другий — від чогось значно тоншого й набагато точнішого.

Канає теж була мені як рідна.

Я відвернулася.

Сльози текли рікою, але я навіть не намагалася їх зупинити.

Не знаю, скільки так простояла.

Та коли нарешті витерла очі, то раптом зрозуміла дивну річ.

Біль нікуди не зник.

Але всі інші почуття ніби згасли.

Наче хтось просто вирвав із мене емоції й залишив після себе лише порожнечу.

— Хто? Вона сказала хто це зробив?

— Другий Вищий Місяць... і... — Шинобу запнулася.

Вона відвела погляд.

Ніби не хотіла говорити.

Ніби боялася моєї реакції.

— І?! — гаркнула я.

Я не хотіла кричати на неї. Не хотіла зривати на ній свій біль.

Але лють і ненависть уже захопили мене настільки, що я насилу стримувала себе.

Шинобу здригнулася.

— Ф... Фрі... Фрірен...

На мить світ навколо завмер.

Я просто дивилася в перед, ніби у порожнечу, не в змозі повірити в почуте.

— Що? — різко промовила я.

На мить мені здалося, що я просто не розчула.

Що Шинобу сказала щось інше.

Що завгодно, але не це.

— Фрірен стала демоном! — крикнула вона, і її голос зірвався.

Я завмерла.

Ні.

Це неможливо.

Фрірен була останньою людиною, яку я могла уявити на місці демона.

Останньою.

— Брешеш... — тихо видихнула я.

Не тому, що не вірила Шинобу.

А тому, що не могла повірити в саму можливість такого.

Та потім я зважила всі факти. Трупи мисливців, порізані клинком. Рана Канає, залишена лезом. Мозок досі відмовлявся в це вірити, але факти були впертими й безжальними.

На мить моє серце завмерло. А коли знову забилося, мене накрила така лють, що потемніло в очах. На лобі й скронях напнулися вени, щелепа стиснулася так сильно, що зуби ледь не тріщали, а нігті вп'ялися в долоні до крові. Я майже не кліпала, дивлячись перед собою, а кожен м'яз у моєму тілі натягнувся мов тятива.

Я була схожа на звіра, на якого щойно напала власна зграя.

У цьому стані я повернулася до місця, де знайшла першого мертвого мисливця. Повільно рушила далі вулицею, знаходячи один труп за іншим. Усі вони були вбиті однаково.

А потім я почула голос.

Бридкий. Самовдоволений. Голос демона.

— Ух, пані Фрірен? Кого ж ви тут чекаєте? Скоро сонце зійде. Чи ви хочете підсмажитися, мов котлета на пательні?

Пролунав бридкий голос демона. Найгіршим було навіть не те, що він насміхався. У його голосі не було ані краплі злості чи ненависті. Він звучав легко й безтурботно, ніби розмовляв зі старим знайомим за чашкою чаю, а не стояв посеред вулиці, заваленої тілами.

На його обличчі грала спокійна усмішка. Усмішка істоти, яка щойно вбила людину, що була мені такою ж дорогою, як і Фрірен.

І саме ця усмішка розпалювала мою лють сильніше за все інше.

— Доумо, я тут дещо зачекаю. Аж руки сверблять її вбити. Ти йди.

— Мене чекаєш! — крикнула я в бік цієї солодкої парочки.

Фрірен різко повернула голову.

— Пане Доумо?

— Ну добре, залишу вас самих, — легко відповів він.

Доума розвернувся й спокійно пішов геть, безтурботно сміючись.

Він навіть не сумнівався, що одна з нас сьогодні помре.

— Чому?!

Мій голос зірвався на крик.