Розділ 53

Ворон сказав, що пан Ояката не зараховуватиме дні, коли я лежала в лікарні, але зробить виняток лише цього разу.

У мене залишилося 29 днів, щоб уполювати 49 демонів. Не рахуючи сьогоднішнього дня, який я витратила на тренування, після вечері з сім'єю Наруто я залишилася сидіти на їхньому даху, чекаючи на демона.

— Хей, Філіє! — окликнув мене Наруто. — Усі вже пішли спати. Заходь до хати, треба з тобою поговорити.

Він запросив мене до тієї самої вітальні, де ми вечеряли. 

— Щось не так? — запитала я, демонстративно сідаючи на диван.

— Та просто подумав, що краще тобі почекати всередині...

— Це тобі не поїзд, щоб його чекати! Ну гаразд, Наруто, повтори-но деталі. Отже, демон з'їв дітей. Скільки їм було років?

— Я точно не знаю... Але хлопцеві було десь п'ятнадцять-шістнадцять років... А дівчинці — приблизно десять...

Чудово. Я якраз входжу до вікової категорії жертв цього демона. Якщо залишуся в найближчому відкритому місці, він напевно першим помітить мене. Тоді я швидко з ним розберуся і встигну виспатися перед випробуванням

— Ти правий. Іди пильнуй своїх діточок, а я залишуся тут. Не хвилюйся, я впораюся сама.

— А якщо цей опиниться таким же сильним, як ті двоє?

— На що ти натякаєш? — обурено промовила я, підводячись із дивана. — Хочеш сказати, що я й цього разу не впораюся, Наруто Узумакі?

— Ні...

— Заспокойся. Мені байдуже, що ти про мене думаєш.

Я знову сіла на диван і демонстративно відвернулася до вікна. Наруто пішов, а я почала готуватися до приходу незваного гостя.

Я витягнула меч разом із піхвами зі спеціального пояса й поклала його поруч на диван, прикривши краєм свого нового хаорі.

Залишалося лише спокійно чекати, коли демон прийде по мене.

— Яка ж у мене оптимістична робота: сидіти й чекати, поки тебе зжеруть. Просто вау... — промовила я, дивлячись у стелю.

Для показовості я заплющила очі, але справжня причина була в тому, що після тренувань я почувалася страшенно виснаженою.

Уже за хвилину я солодко дрімала. Мені снилося чудове життя з Фрірен, Шинобу, Канае, Кьоджуро... Коротше кажучи, з усіма.

Та з цього чудового сну мене витягнув якийсь жахливий сморід.

Я одразу підхопилася. Демон стояв наді мною, розкривши пащу, яка вже була готова мене з'їсти.

Коли я сьогодні тренувалася, до мене підійшла Фрірен. Ворон розповів їй про всі мої бої від початку й до кінця.

Вона сказала, що помітила одну деталь. За її словами, мій стиль бою нагадує приказку: «Сміється той, хто сміється останній». Я завжди дозволяю ворогу напасти першому, а вже потім думаю, як діяти.

— Бій — це не математика, — сказала Фрірен. — Тут не можна довго думати. Нападай першою. Після своєї атаки, коли ворог почне захищатися, шукай його слабкі місця. Якщо ж він нападає першим, тобі доводиться думати лише про захист, і часу на пошук його вразливостей уже не залишається. Якщо почнеш атакувати першою, твої шанси на перемогу зростуть у два рази.

Саме тому я не стала чекати, поки він нападе. Щойно останні сантиметри клинка вислизнули з піхов, я стрімко кинулася на демона.

Я була впевнена, що мій удар припаде просто йому в шию. Але я промахнулася. Клинок із глухим свистом розсік повітря й пролетів повз демона, не залишивши на ньому навіть подряпини.

Раптом поруч почувся дитячий плач.

У дверному проході до вітальні стояли чотирирічна Хімаварі та шестирічний Боруто — донька й син Наруто. Вони дивилися на чудовисько, яке з'їло їхніх сусідів... і яке тепер збиралося з'їсти їх.

— Їжа! — заверещав демон, кинувшись до дітей.

Я кинулася за ним. Щойно опинилася поруч, замахнулася, щоб відрубати йому руки. Я була впевнена, що він знову ухилиться, але сталося дещо дивне.

Мої руки рухалися значно швидше, ніж раніше. Я навіть не встигла збагнути, як меч уже опинився внизу, а руки демона відлетіли в різні боки.

— Тікайте звідси, малі недоумки! — закричала я, лише тепер згадавши, що діти все ще стоять тут.

Я намагалася вдарити його разів із сотню, але було таке відчуття, ніби вперше тримаю меч у руках. Я просто не могла дістати до нього. Розмахувала клинком, мов мала дитина, що бавиться дерев'яним мечем.

Він вправно ухилявся від кожного мого удару. У його очах мерехтів якийсь дивний візерунок... Але він точно не був одним із Дванадцяти Місяців.

Тоді як?..

Двері раптом розчахнулися, і до кімнати влетів Наруто. Та щойно він побачив очі демона, одразу заціпенів.

— Ше... Шерін... Шарінґан!..

— Ти знаєш, як він примудряється так легко ухилятися від моїх ударів?

— У нього... Шарінґан!

— Шарін... Що?

— Це очі, які дозволяють бачити все!

— Неможливо бачити все!

— Так, але вони дозволяють йому передбачати кожну твою атаку. Він знає наперед, куди ти вдариш, як рухатимешся і навіть як дихатимеш.

— Зрозуміло. Та один раз я вже дістала його — дістану й зараз!

— Це неможливо!

— Неможливо бачити абсолютно все. Це лише тимчасова проблема, і я її усуну. Зрозумів?

Наруто лише насупився. Схоже, він уже готувався втрутитися й убити демона власноруч, щоб урятувати мене. Він явно не вірив, що я зможу перевершити Шарінґан.

Нічого. Я ще покажу йому, хто тут справжня мамочка. Ну, якщо не брати до уваги пані Хінату

Я зробила глибокий вдих. Треба було зосередитися. Настільки, щоб подолати відстань між нами за одну секунду, а ще за пів секунди — відтяти йому голову. Усього півтори секунди на один удар.

Повільно видихнувши, я зробила короткий вдих.

Наступної миті я вже стояла за спиною демона, а його голова злетіла з плечей.

— Півтори секунди... Саме так, як я й розрахувала.

Наруто заціпенів. Саме цього я й добивалася. Після такого шоку він ще довго не оговтається.