Розділ 52

Я прокинулася в лікарні Прихованого Листя. Якщо чесно, зараз мені набагато більше хотілося знову опинитися в Маєтку Метелика. Хоча... не дуже й хотілося знову бачити Фрірен, Канає та Шинобу. Особливо Фрірен.

Вона півтора року старанно навчала мене, а я як була ні на що не спроможною слабачкою, так нею й залишилася.

Але тоді чому? Чому того хлопця в лісі, який був не слабший за Нижчого Місяця, я змогла перемогти, а тих двох — ні? Чому все сталося саме так? Невже мені просто пощастило?

— Вона прокинулася?! — пролунав із-за дверей схвильований голос Фрірен.

Бляха... Може, краще прикинутися мертвою? Я зараз навіть не зможу подивитися їй в очі.

— Яка різниця, прокинулася вона чи ні?! Впусти мене! — знову заволала Фрірен після хвилини нервового ходіння туди-сюди біля дверей палати.

— Жіночко, я навіть не знаю, хто ви! — закричала на Фрірен головна медична ніндзя, Сакура.

Раптом із коридору пролунав глухий хлопок, ніби хтось добряче врізав іншому.

Тільки не кажіть, що Сакура, боронь Боже, вдарила Фрірен...

— Перепрошую, пані. Хашіра Льоду зараз трохи не при собі... — після глухого удару тихо промовив напрочуд знайомий голос.

Ні, це точно була не Шинобу. Вона хоч і говорить тихо, але поруч із незнайомцями завжди підвищує голос, щоб її краще чули.

— Розумієте, пані... Наставниця Філія — молодша сестра Великої Хашіри Льоду. Саме тому... — знову почувся з коридору той дивно знайомий голос.

— Ну, тоді добре. Сказали б одразу, що ви родичі... А то тільки голову мені морочите... — буркнула Сакура.

Її голос поволі стихав удалині, а коридором лунав ритмічний стукіт кроків.

Ні... Ні, ні, ні, ні... Тільки не кажіть, що вона зараз зайде...

Чорт забирай... Що мені тепер робити? Я не хочу дивитися Фрірен в очі. Не хочу з нею розмовляти.

Відчуття сорому перед старшою сестрою миттєво подарувало мені, без перебільшення, геніальний план. Уже за мить я летіла вниз, щиро сподіваючись приземлитися в кущі.

Так. Замість того щоб подивитися проблемам в очі, я просто вистрибнула у вікно. На мій захист можу сказати лише одне — у той момент це здавалося найкращою ідеєю.

— Треба тікати з цієї клятої лікарні, поки ці двоє мене не знайшли...

Одразу після цих думок мій шлунок видав гучне й дуже невдоволене бурчання.

Ну, тепер я хоча б знаю, куди побіжу. Мені до нестями захотілося тарілку неймовірно смачного рамену з наваристим бульйоном. І я навіть знаю, де його можна знайти. На привелике щастя, той заклад розташований за тридев'ять земель від лікарні.

Раптом із вікна визирнула та дівчина, яку сестриця Фрірен готувала собі на заміну. Здається, її звали Шіон.

За секунду над головою Шіон виринула ще одна — Фрірен.

— О, ти там! Почекай, ми зараз спустимося! — закричала Фрірен.

— Ага, після дощику в четвер! — відгукнулася я й, не озираючись, кинулася навтьоки.

Я рвонула до огорожі, одним стрибком опинилася на ній, а звідти перестрибнула на дах сусіднього будинку й помчала вперед.

Я не мала жодного уявлення, куди саме біжу. Та мене це зовсім не хвилювало. Хотілося лише одного — втекти якнайдалі й нікого зі знайомих не бачити.

Побачивши, що Фрірен намагається мене наздогнати, хоча я була майже впевнена, що вона чудово розуміє, чому я не хочу з нею розмовляти, я зістрибнула в провулок.

Ще коли бігла дахами, я помітила широку вулицю. Судячи з усього, це була центральна частина селища, де завжди юрмилися люди.

Щоб заплутати Фрірен, я вирішила дістатися туди, змішатися з натовпом, а потім непомітно звернути в якийсь маленький, задрипаний провулок і вже там сховатися.

Божечки... Що я взагалі роблю? Тікаю від власної сестри, яка, мабуть, зараз страшенно за мене хвилюється.

Хоча... якщо подумати, то я роблю це заради її ж психічного здоров'я.

Діставшись до центральної вулиці, я нарешті перестала бігти. Озирнувшись навколо, одразу зрозуміла одну дуже неприємну річ: серед цього натовпу я виділялася, мов біла ворона. Біле волосся, бліда шкіра, блакитні очі та ще й лікарняний одяг — непомітною мене точно не назвеш. Я виділялася, мов біла ворона.

Раптом я відчула, як на моє ліве плече лягла чиясь рука, а вже наступної миті на праве плече сперлося чиєсь підборіддя.

— Ну що, набігалася? Чи ще хочеш погратися в доганялки?

— Ні! — різко відрізала я. — Продовжимо цю гру тоді, коли я стану однією з Великих Хаширо. А зараз... я не хочу нікого ні бачити, ні чути.

Я обережно зняла її руку зі свого плеча. Вона мовчки випросталася й сама прибрала голову.

— Це саме те, що я хотіла почути...

Фрірен накинула мені на плечі якусь накидку, а потім простягнула меч.

Виявляється, причина, чому ковалі перед цим завданням так довго кували меч, була досить простою. Вони виготовили не один клинок, а кілька, щоб не затримувати місію, якщо я раптом зламаю свій під час бою з якимось демоном.

Чудово. Якщо тепер у мене є ще й меч, то після того, як поїм, зможу піти тренуватися.

Стоп... А що це вона мені на плечі накинула?

— Хаорі?

— Воно чудово пасує тобі. І твоєму стилю дихання теж.

— Так... Воно дуже гарне.

— Знаєш... Не варто так ображати людей. Якби на моєму місці була Юі... вона б дуже засмутилася. Це я прожила поруч із тобою вже півтора року, тому можу зрозуміти, що ти насправді відчуваєш. Але одного дня людина, яка тебе розуміє, може просто зникнути. Бо ніхто не живе вічно. І якщо ти так само ставитимешся до інших, вони образяться. Повір, не кожен терпітиме таку поведінку...

— Юі?.. Звідки ти знаєш про Юі?! Та це зараз неважливо! Ти що, помирати надумала?! Я тобі не дозволю!

Але ці слова я кричала вже в порожнечу.

Здається, я нарешті зрозуміла, що вона мала на увазі. Вона говорила не про свою смерть. Адже поруч зі мною залишалися ще Шинобу й Канає — люди, з якими я теж провела чимало часу і які також навчилися мене розуміти.