Розділ 51

І знову — до болю знайома темрява. Вона вже настільки набридла, як і ця ідіотська, глуха тиша, що повільно роз'їдала мій мозок. Якби не моя слабкість, я б не залишилася в цій темряві на вічно.

— Ця штука перетворила мої внутрішні органи на місиво. Після такого удару вижити неможливо… Це кінець, — промайнуло в голові.

— Не поспішай себе ховати, дівчино. Ще кілька років цей світ тебе потерпить, навіть якщо ти знову влипнеш у таку халепу.

— Ні, ну ти що, знущаєшся з мене? Я ж уже сказала: ця штука проткнула мене наскрізь! Яким дивом я взагалі можу бути живою?

— Дівчино, ти справді така дурепа чи просто вирішила зіграти на моїх нервах?

Після цих слів я почала гарячково вдивлятися в темряву, намагаючись знайти бодай чийсь силует. Та лише за мить усвідомила: я тут зовсім сама.

— Просто чудово. Спочатку мене вбили, а тепер ще й галюцинації почалися. Оце так щасливий день.

— Так, схоже, той шип тобі ще й мозок зачепив. Ідіотко, у трупів не буває галюцинацій!

— Та хто ти, чорт забирай, така?!

— Я?

Одразу після цього запитання позаду мене спалахнуло яскраве світло. Та налякала мене не його раптова поява, а те, що воно проходило крізь мене. Моє тіло й справді було прозорим. Хоча ні... правильніше буде сказати — я взагалі не була матеріальною. Зараз я більше нагадувала душу.

Кілька хвилин я лише здивовано розглядала свої напівпрозорі руки, намагаючись усвідомити побачене. Нарешті оговтавшись, я перевела погляд на співрозмовницю, яка, схоже, нарешті вирішила показатися після нашої не надто дружньої розмови.

Переді мною стояла жінка, схожа на янгола. Її тіло випромінювало м'яке, тепле світло, а сама вона була високою й неймовірно вродливою. Здавалося, її красі могла б позаздрити будь-яка ойран із кварталу Червоних ліхтарів.

— Чого так витріщилася? Дивишся на мене, як голодний чоловік на вродливу жінку.

— Знаєш, бути надто красивою — це теж гріх.

— Ой, ну ти прямо підлещується до мене! — вона дзвінко розсміялася.

Судячи з твого вигляду, ти янгол. Отже, саме ти маєш супроводити мене на той світ. Виходить, ти моє безпосереднє начальство. А хто ж відмовиться трохи підлеститися начальству?

— Я ніяк не збагну: ти глуха чи безнадійно дурна? Хіба ти вже забула, що твої рани гояться неймовірно швидко? Сила Святого озера вже відновлює твої внутрішні органи. Потрібен лише час. Ти — вмістилище Святого озера. А я — архангел Ефріл. Я прийшла поглянути на наше вмістилище, поки ти перебуваєш без свідомості.

— Я тобі що, звірятко в зоопарку, щоб приходити й витріщатися на мене?

Ефріл ледь помітно всміхнулася, зловісно звузивши очі, після чого неквапливо кивнула, ніби підтверджуючи мої слова.

Від цього мене аж пересмикнуло.

— От же противна жінка! Для неї я просто якийсь побитий експонат. Прийшла подивитися — і все! Вона ж узагалі ні в що мене не ставить! — обурено заволав мій внутрішній голос.

Після моїх гучних думок Ефріл лише ширше всміхнулася.

— Ти читаєш думки? — подумки запитала я, свідомо звертаючи свої думки до архангела.

У відповідь її усмішка знову стала ще ширшою.

— Невже ти не помітила? За весь цей час ти не сказала жодного слова.

Я знову сіпнулася, але цього разу ще й заціпеніла.

— Ну добре, тоді скажи… або подумай: скільки ще ти збираєшся так на мене витріщатися? — невдоволено звернулася я до Ефріл.

Я демонстративно всілася просто на неіснуючу підлогу. Нехай навіть це виглядало безглуздо, але я хотіла дати цій безмежно красивій жінці зрозуміти, наскільки безмежно вона мене дратує.

Та раптом мені в голову спала одна геніальна думка.

— Ефріл! Якщо сила озера заліковує кожну мою рану й може відновити навіть внутрішні органи… То це означає, що я безсмертна?

— Ні... Просто в цьому житті тобі відведено особливу роль. Я не маю права розповідати, у чому вона полягає і чому її отримала саме ти. Але можу сказати одне: доки не виконаєш своє призначення, смерть тебе не забере.

— О, круто! Тобто до того часу, поки не виконаю цю загадкову роль, я фактично безсмертна? 

У відповідь співрозмовниця лише мовчки кивнула на знак згоди.

— Круто, чорт забирай!

— Можливо... До речі, у цьому просторі час плине в сто разів швидше, ніж у вашому світі. Тож за одну людську хвилину ти вже маєш прокинутися.

Ледь Ефріл закінчила говорити, як порожнеча навколо мене вкрилася павутиною тріщин, а її постать почала повільно зникати.

— Тобто вже зараз?! — виправилася вона.

— Ей! У якому сенсі?! Я ж іще хотіла тебе розговорити, щоб ти розповіла мені про мою роль!

— Ах ти ж мала падлюка... — промовила Ефріл, повільно розчиняючись у темряві, що розпадалася на друзки. Її голос ще довго відлунював навколо, ніби долинав із нескінченного коридору.

Порожнеча остаточно розірвалася, і я полетіла вниз. Від несподіванки мої очі рефлекторно заплющилися. Коли ж я знову їх розплющила, то вже лежала в лікарні Країни Вогню, у селищі Прихованого Листя.