Розділ 49 (Наруто)

Філія зникла під масою чудовиська.

— Філія!

Їй лише тринадцять. Вона бореться проти таких чудовиськ. Цей демон сильніший за Гургуру.

Як говорила Філія, демона можна вбити її клинком, сонячним світлом або отрутою пані Шинобу. Ні отрути, ні клинка в мене немає, отже, треба боротися до сходу сонця.

З’явилася ще одна дивна деталь. Знову ж таки, як говорила Філія, у демона лише одна ціль — убити й з’їсти людей.

Він уже зрівняв Філію із землею.

То чому він не нападає на мене?

— Мала мисливська мерзото, як ти це робиш?! — проричав демон.

Раптом почувся крик, ніби хтось самотужки намагався втримати щось неймовірно важке.

Тоді з’явилася вона. З-під тіла демона виднілися лише її ноги й дивне світло, що випалювало очі.

— Філія?.. — промимрив я шокованим голосом.

— Сестриця Філія така сильна! — вигукнула дівчинка, дивлячись, як Філія поволі піднімається на рівні ноги, продовжуючи тримати демона над собою.

— А мені здавалося, що вона занадто тендітна для таких битв, — промовив, найімовірніше, старший брат дівчинки.

Філія піднімалася, але мене турбувало те дивне світло. Воно виглядало як щось неймовірно сильне. Як техніка, яку використовують востаннє в житті. Щось на кшталт техніки, що дає тобі неймовірну силу, але забирає життя.

Філія піднялася на рівні ноги й, закричавши щосили, кинула демона просто в той будинок.

Ми стояли біля входу до будинку, який тепер був майже повністю зруйнований. Ні, сам дім ще стояв, але вхід і значна частина першого поверху були повністю розтрощені. Дивно, як другий поверх досі не завалився, хоча це було зовсім нелогічно.

Стеля трималася просто в повітрі, і я помітив двері на стелі.

Вони раптово відчинилися, і звідти вилетіли листки паперу — ті самі, про які розповідали діти. Вони швидко полетіли в бік Філії.

Світло навколо неї вже давно згасло. Можливо, вона вже мертва.

А демон, який керує листками, хоче забрати її, щоб з’їсти.

Я одразу зреагував. Використавши расенґан, я розірвав папір на дрібні шматочки. Дякувати Богу, це спрацювало.

Я розумів, що Філія мертва, але все ж вирішив перевірити. Можливо, існував той самий один відсоток із дев’яноста дев’яти, який означав, що вона жива.

Коротко кажучи, я сподівався на диво.

І яке ж щастя, що це диво все-таки сталося.

Вона лежала без свідомості. Усе тіло було в ранах: зламані шість ребер, кістки рук і ніг. Та попри те, що сила удару була просто нереальною для уявлення, вона залишилася живою. Ба більше — рани, включно з переломами, загоювалися просто на очах.

Те саме було і в мене з Курамою. Його чакра загоювала мої рани за мить.

У голові в мене склалося лише одне пояснення — вона теж джінчурікі. Але я не знаю, якого саме звіра.

Я підтримую зв’язок з усіма хвостатими звірами. Дев’ятихвостий знаходиться всередині мене.

Тоді чиїм джінчурікі є вона?

— Я знаю, про що ти думаєш... — озвався Курама зсередини. — Ти думаєш, що вона джінчурікі, але всі варіанти з біджу відпадають. До того ж жоден із дев’яти біджу не має таких здібностей. У мене є невеличка здогадка, але не факт, що вона правильна. Ти чудово знаєш, що мене й усіх дев’ятьох біджу створив Мудрець Шести Шляхів. Він ходив світом і навчав людей, даруючи їм свій винахід — чакру. Тоді він знайшов її...

— Філію? — перебив його я.

— Ні, не Філію. Не перебивай мене, Наруто. У бідному селищі Мудрець Шести Шляхів знайшов дівчину. Попри забруднене обличчя, вона виглядала як ангел. У сім’ї дівчини було шестеро дітей — вона була сьомою. І коли в батьків залишилося грошей лише на те, щоб прогодувати трьох, вони викинули чотирьох своїх дітей на вулицю. Мудрець Шести Шляхів забрав дівчину із собою й зробив своєю ученицею. На його здивування, у дівчини навіть не було імені. Людського імені. Та він так і не дав їй його. Просто ходив і називав її прізвиськами, які спонтанно вигадував.

— І що було далі? — тихо спитав я.

— А перед своєю смертю він спитав у неї її ангельське ім’я. Ангел, що спустився на землю, аби врятувати людство, яке після появи чакри вступило у вічні війни. Ім’я того ангела — Ефріл.

— Ангел?..

— Вона весь цей час була жива. Але події нашої останньої війни проти Мадари й Ооцуцукі принесли майже повний мир на землю. Ефріл надто сильно прив’язалася до нашої планети, тому запечатала себе в озері, яке знаходилося неподалік селища, що існувало ще тисячі років тому. Та, схоже, щось змусило її перейти в тіло Філії.

— Що саме?

— Можливо, через те, що вона дізналася про існування того головного демона… здається, Кібуцуджі Мудзана, якщо я правильно запам’ятав із розповідей Філії.

— Ти думаєш, що ця янголиця Ефріл зараз знаходиться всередині Філії й допомагає їй боротися з демонами?

— Так. Але, як ти знаєш, я можу телепатично розмовляти із запечатаними створіннями, скажімо так. Та чомусь вона не відповідає на мій зв’язок. Можливо, через те, що їй із самого початку не подобалася ідея створення біджу. Бо ми, типу, демонічні звірі й усе таке, а вона — янголятко.

— Не смій мене так називати... — ми з Курамою почули лагідний, але ніби віддалений голос, що луною розносився в наших головах.

— Що за чорт?! — вигукнув я.

— Я не чорт! — пролунав у наших головах лагідний, але водночас обурений голос.

— Що за?.. — вирвалося в мене.

— І так, Курама повністю правий. Я звертала увагу лише на війни, які вели шинобі. Перший демон, Кібуцуджі Мудзан, пішов від роду Убуяшикі.

— Ти знаєш про Мудзана?..

— Звісно знаю. Єдине, що я зробила проти нашестя демонів, — це наклала небесну кару на рід Убуяшикі. Чоловіки з цього роду найчастіше не доживали навіть до двадцяти років. Та ці люди самі вирішили боротися з нашестям.

— Зачекай... То ти весь цей час просто спостерігала?

— Поки шинобі мали будь-які благословення від мене, люди з Корпусу винищувачів демонів мали лише одну небесну кару. За тисячу років вони не отримали від мене жодної допомоги.