Ми з Наруто переглядали завдання.
Раптом з його вуст вилетіла дурна як по мені фраза.
— Філіє, скільки тобі років.
— Тринадцять... — Мій голос звучав підозріло, — Ти вкурсі шо то не прелично питаться в жінки кулько їй років.
Він нічого не відповів — просто зробив вигляд, ніби взагалі не ставив цього запитання. Та здивування на його обличчі нікуди не зникло.
Раптом Наруто Узумакі посерйознішав і простягнув мені лист із завданням.
«Супроводження»
Багато торговців зникало дорогою до міста Штиль.
— Ми можемо перевірити той шлях, але саме завдання брати не будемо.
— Чому? — знову здивувався майбутній Хокаґе.
— Який ти вразливий, — відповіла я, продовжуючи переглядати варіанти місій. — У мене обмежений час, тож нам доведеться рухатися швидко. А зайві люди тільки заважатимуть. Краще ми самі перевіримо той шлях, а потім інші шинобі просто супроводять торговців.
Наруто задумливо взявся за підборіддя. З вигляду здавалося, ніби він зрозумів мою логіку, але чуйка підказувала мені протилежне.
Я взяла кілька паперів і простягнула їх йому.
— Беремо ці місії. Почнемо із завдання рангу S. Потім перевіримо ту твою дорогу, а далі — як піде.
— Кілька місій одночасно?!
— Так… — тепер уже здивувалася я, хоча він виглядав не менш шокованим. — А що?
— Ну… а як же… — почав він, запинаючись, — відпочинок?
— Відпочинок?

— Ну… ми, шинобі, після кожної місії, навіть D-рангу, беремо хоча б один день відпочинку.
— Ну, а мені Корпус одразу після першого завдання — того, де мене ледь не підсмажило струмом у двісті вольт, — видав наступне. Те, через яке я й потрапила у ваше селище.
Наруто знову завис.
Я обійшла його, ткнула пальцем у плече й помахала долонею перед обличчям.
Жодної реакції.
Він був у такому глибокому ступорі, що йому явно потрібен був час переварити все, що я щойно сказала.
А мені треба терміново поїсти.
Тож я просто написала записочку і залишила його самого в кімнаті.
Чесно кажучи, мені дуже хотілося знову поїсти в тій раменній.