Розділ 45

Ідучи дорогою, я намагалася придумати план, бо, загрузнувши в тренуваннях, зовсім про нього забула.

Та раптом помітила знайоме обличчя… або, скоріше, шарф.

Він промайнув просто наді мною — шинобі з синім шарфом, той самий, що місяць тому був зі мною в палаті.

Щойно я його побачила, у голові одразу визрів план.

Мені треба було потрапити в Прихований Лист, тож я вирішила піти за шинобі в шарфі. Я намагалася залишатися непомітною, але…

Шинобі, який до цього стрибав по деревах, різко зістрибнув на землю й вихопив кунай.

Він помітив мене. Сто відсотків.

Сонце вже давно зайшло, але чоловік, який так раптово перейшов із розслабленого стану в бойову стійку, дивився не на мене.

А на нього.

Уже наступної миті з темряви на шинобі вистрибнув демон.

Він накинувся на шинобі й увігнав кігті йому в плече. Паща демона вже опустилася, збираючись перегризти бідоласі шию.

Я вирішила нарешті показатися.

Демон одразу звернув на мене увагу. Його погляд метнувся спершу до шинобі, а потім — до мене.

— Біжи звідси! — помітно крізь біль крикнув мені шинобі в шарфі.

— Замовкни, хлопче. Я таких чудовиськ, як горішки, клацаю, — відповіла я.

Мої слова розлютили демона, і він одразу кинувся на мене. Я прийняла його удар мечем.

Відштовхнувши демона від себе, я рвонула вперед і одним ударом знесла йому голову з плечей.

Та я зовсім перестала стежити за шинобі в шарфі. Коли ж обернулася, щоб дати йому зрозуміти, що все вже добре, побачила: його схопив ще один демон.

Частково мене це навіть потішило. Два демони за першу ніч — це круто. Залишилося ВСЬОГО ЛИШ сорок вісім.

Та буде погано, якщо прямо в мене на очах помре людина. Навіть якщо цей шинобі в шарфі мене трохи бісить. І я майже впевнена: якби не той шарф, він дратував би мене значно менше.

Я мушу його врятувати.

Але демон уже затиснув його в смертельних обіймах і гарчав щось на кшталт:

— Я розпорю йому живіт, якщо підійдеш ближче!

І це погано. Бо я зовсім не думаю, що він бреше.

— Демоне! Я мисливиця, якій дали випробування…

— Мені начхати! — перебив він мене.

— Це випробування перед тим, як…

— Я вже сказав, що мені начхати!

— Добре, тобі начхати. То чого ти хочеш? Чи пропонуєш нам так до старості стояти?! — від його нахабства мої емоції остаточно вибухнули.

— Убийся, і я з’їм вас обох!

— Добре… але спершу я все ж закінчу те, що почала.

На моєму обличчі з’явилася хитра посмішка, а погляд, здавалося, пронизував демона до самої душі. Цього разу він мене не перебив, і я спокійно договорила:

— Це випробування перед тим, як стати однією з Хашира.

Усе моє обличчя перекосила зловісна насмішка над цим демоном. І, схоже, останнє слово справді його налякало. Саме ця мить дала мені шанс врятувати хлопця з його лап.

Сконцентрувавшись, я сірою блискавкою пролетіла відстань між нами.

Руки демона відлетіли вбік, а із шинобі в шарфі я повелася трохи жорстоко — ударом із розвороту буквально відправила його цілуватися з деревом.

Демон миттєво відростив руки й кинувся тікати.

Та від мене так просто не втечеш.

— Місячний танець… П’ята форма… Повний Місяць — Спокій Смерті!

Один повільний крок. Один бездоганний удар.

І голова демона злетіла з плечей.

— Нуль жертв, мінус два демони! Та мені вже зараз можна давати ранг Хашира!

Радість миттєво зникла, коли позаду пролунав голос Фрірен.

Разом із ним з’явилося моторошне відчуття демонічної крові — таке, ніби за моєю спиною стояв Вищий Місяць.

— Уже зараз? Справжній Хашира такого б не допустив… — спокійно промовила Фрірен.

Я одразу розвернулася.

Позаду був лише шинобі — на щастя, живий. Але те моторошне відчуття нікуди не зникло. Воно почало віддалятися, та хоч би як різко я озиралася, мені все одно здавалося, ніби воно залишається за спиною.

Зрештою це відчуття все ж зникло.

Я перевірила весь периметр, але не знайшла жодного сліду — ні Фрірен, ні іншого демона.

Усе ж мені треба заспокоїтися. Тут є поранений, і я не можу дозволити йому померти.

— Добре, шарфику, демон пошкодив тобі нерв. Я донесу тебе до Прихованого Листа, але мені треба знати дорогу, тож навіть не думай втрачати свідомість.

— Не треба тобі дороги… — його голос був хрипким, а на останньому слові він закашлявся кров’ю. — Тут залишилося… пару кілометрів… прямо… о…

Він усе ж знепритомнів.