Розділ 43

Розповівши про цю ситуацію ще й Ренґоку, я вирішила звернутися по пояснення до одного з Хашира — Хашира льоду, Фрірен Аденаве.

Переступивши поріг маєтку Аденаве, я не знайшла там Фрірен, хоча мені аж до чортиків кортіло дізнатися, якого біса вона так сильно хоче мене позбутися.

Я знайшла її на задньому дворі — і, здається, спіймала на гарячому.

Фрірен тренувала якусь дівчину.

Тобто вона вже почала готувати мені заміну.

— Фрірен! — вигукнула я.

Вона миттєво перевела на мене погляд.

— О, ти повернулася. Хочеш їсти? Шіон приготувала чудовий місо-суп.

— Ти знущаєшся?!

— Не ревнуй. Твою їжу я люблю більше.

— Та до чого тут це?!

— Тоді я не розумію причини твоєї злості.

— Цей місяць вирішує моє майбутнє в корпусі! — я підійшла ближче й ткнула їй пальцем у груди. — А замість того, щоб підтримати, допомогти придумати план… — я схопила її за хаорі, — ти готуєш мені заміну!

— А, он воно як… — Фрірен відповіла спокійно, ніби я не кричала на неї, а розповідала казку.

— Дідько! Наставнице, ви мене бісите!

— Наставнице? Філієчко, тобі не здається, що ми з тобою вже як сестрички? — Фрірен підійшла ззаду й обійняла мене за плечі, поклавши голову мені на плече.

Її слова мене частково здивували, але це здивування швидко минуло, адже ми з Фрірен і справді вже були достатньо близькі, щоб називати себе сестрами.

Я зробила крок уперед, потім повернулася до неї — голова була опущена.

— Фрірен… моя дорога старша сестричко… — сказала я голосом людини, яка ось-ось розридається.

— Що таке, мій милий засніжений місяцю? — відповіла вона так, ніби була мені не сестрою, а матір’ю.

Я підняла голову й подивилася на неї щенячими, мокрими від сліз очима.

— Чому ти хочеш мене позбутися? — запитала я, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

— А, он воно як… Ти все неправильно зрозуміла. Філієчко, моя дорога молодша сестричко… Я справді готую Шіон як твою заміну. По-перше, мій стиль дихання тобі не підходить, а по-друге — я вірю, що ти впораєшся й станеш Хашира. І коли це станеться, я теж знайду тобі цуґуко, — сказала Фрірен.

Поки вона говорила, у мене склалося враження, ніби вона насміхається з мене. Та водночас її голос залишався спокійним і приємним — надто щирим, щоб бути насмішкою.

Вона говорила це з такою блаженною посмішкою, що я ще більше усвідомила: я просто не маю права не впоратися.

— Тоді побачимося через місяць. Влаштуємо спаринг між двома Хашира. Шіон, а ти будеш суддею.

— Звичайно! — нарешті озвалася Шіон.

— Розмови розмовами, але на мене чекає складне завдання! Тому я йду тренувати своє нове дихання! — вигукнула я, відчуваючи, як в очах спалахують іскри.