Розділ 42

— Вона прокидається, — пролунав голос невідомої жінки.

Розум прокинувся ще годину тому, але очі… повіки здавалися зараз найважчими речами у світі. Та зрештою мені вдалося їх підняти. Щоправда, я очікувала побачити маєток Метелика і Фрірен, яка, хвилюючись, схилиться наді мною в очікуванні мого пробудження. Але я помилялася…

Розплющивши очі, перше, що я побачила — це трьох незнайомих чоловіків, які стояли біля мого ліжка.

Я швидко оглянула своє тіло — і знову те саме. Той демон із кривавими нитками покрив мене порізами з ніг… і, по суті, до голови. Але на тілі не залишилося жодного шраму, жодного сліду.

Та зараз у мене є інша проблема.

— Дайте вгадаю: Фрірен розізлилася через те, що я власноруч поранила Ренґоку, розчарувалася у своєму виборі учениці й вирішила продати мене в рабство? А ви — ті самі «щасливі» покупці?

Чоловіки переглянулися між собою.

Той, що стояв посередині — з жовтим волоссям — навіть не намагався стримати сміх. Його плечі ледь здригалися, а на губах грала відверта насмішка.

Чоловік ліворуч, із темним волоссям, зібраним у низький акуратний хвіст без жодної вибитої пасмки, залишався спокійним. Його обличчя майже не виражало емоцій, але було видно: він розуміє, що я не жартую.

А той, що стояв праворуч — удвічі молодший за інших, із синім шарфом — теж не витримав. Та, на відміну від жовтоволосого, він не розсміявся вголос: лише прикрив рот рукою й відвернувся. Його тіло здригалося від стримуваного сміху.

Хоча… жовтоволосий — це Хокаґе. Він же оголошував правила перед етапами. Той, що з хвостиком, як казала Юі, — його помічник. А третього я не знаю… але десь уже його бачила.

— Ти дуже допомогла репутації нашої країни, — почав помічник Хокаґе.

— Репутації?! — не стрималася я.

Він серйозно думає про репутацію, коли в тому лісі загинули люди?

— Мій колега справді не правий, — поспішив виправити ситуацію Хокаґе. — Постраждали люди… двоє загинули, а…

— Двоє… значить… — по щоках потекли сльози. — Я все ж убила його…

— Що? Ні, не хвилюйся. Твій друг живий. Якщо ти про нього.

Серце пропустило удар.

— Справді?...

Виявляється, Ренґоку прокинувся навіть раніше за мене, і з ним усе не так погано, як я думала. Я справді проткнула його мечем — це факт, але лезо не зачепило нічого життєво важливого. До того ж я не витягла меч одразу, тож він майже не втратив крові.

А ще, виявляється, ніндзя-медики — навіть кращі за тітку Канає.

Щойно двері за тими трьома зачинилися, я почула глухий стукіт у вікно. Коли відчинила його, до палати з гучним карканням влетів ворон.

— Філія Аденаве! Наказ штабу! Кр… Кр…! Письмовий наказ!

Ворон кинув мені згорток просто в руки. Якщо чесно, мене неабияк здивувало його халатне ставлення до таких важливих речей.

Лист:

Філіє Аденаве,

ви порушили статут, напавши та поранивши одного з членів корпусу. Спочатку було ухвалено рішення вигнати вас із Корпусу мисливців на демонів. Однак до нас дійшли чутки, що ви оволоділи одним із первинних дихань — Диханням Місяця.

Саме від Дихання Місяця та Дихання Сонця походять усі інші відомі нам стилі дихання. Тому, порадившись із великими Хашира, я ухвалив рішення дати вам шанс.

У вас є один місяць, щоб знищити п’ятдесят демонів нижчого рангу або одного з Дванадцяти Місяців. У разі успіху вас буде підвищено до рангу Хашира та залишено в Корпусі. У разі невдачі ви будете змушені покинути Корпус мисливців на демонів. Ворона буде конфісковано, ви шукатимете демонів самостійно. Випробування розпочнеться з моменту отримання вами меча.

— Що…?

Я подивилася на ворона, але він лише голосно закаркав і вилетів у вікно. На його крик збіглися медсестри й Шинобу Кочо.

— Ворон? До тебе прилітав ворон? — розштовхуючи медсестер, що зістовпилися біля дверей, Шинобу буквально накинулася на мене з питаннями.

Побачивши мій, м’яко кажучи, шокований стан і лист у руках, вона навіть не стала нічого з’ясовувати. Просто вихопила його в мене.

З кожним прочитаним словом її обличчя змінювалося дедалі більше.

— Що?! Самотужки знайти й убити п’ятдесят демонів за чотири з половиною тижні?! Це ж нереально!

— Так… нереально…

З мого обличчя зникли всі барви. Шинобу одразу це помітила, але, здається, просто не знала, що сказати — сама була в розпачі.

Зробивши глибокий вдих, я подивилася на неї й щиро посміхнулася.

— Але я мушу це зробити… заради тебе. Інакше з ким ти будеш ходити на завдання? Ренґоку не рахується — він чоловік, він нічого не розуміє… — я не втримала легкого сміху. — …і Фрірен. Хто її замінить, якщо не я?

Я посміхалася, але по очах, напевно, було видно, що я не настільки впевнена, як намагаюся здаватися. Мабуть, саме тому Шинобу раптом накинулася на мене з обіймами.

І це вкрай мене розчулило.

— Я не хочу покидати корпус… ви — моя сім’я… мені подобається те, що ми робимо, незважаючи на ризики… я не хочу втратити вас… — процідила я крізь сльози й внутрішній біль.

Я мушу це зробити, незважаючи ні на що. Я або помру, або впораюся. Третього не дано.