Розділ 41

Я була всередині самої себе, але це вже не нагадувало ані темряву, ані сон. Швидше — відчуття замкненості: ти існуєш, але не керуєш, рух відбувається без тебе, а ти лише вловлюєш його наслідки. І єдине, що лишається беззаперечно реальним, — це біль. Він проходить крізь усе рівним, щільним тлом, не зникає ні на мить. Саме цей біль не дає остаточно зникнути, не дозволяє розчинитися в цьому стані, бо безупинно нагадує: тіло ще рухається.

Я не бачу бою, але відчуваю його настільки чітко, що цього достатньо, аби скласти цілісну картину. Відчуваю, як змінюється дистанція, вловлюю мить, коли клинок зіткнення з іншим клинком. Відчуваю силу, що не відступає і не ламається — впевненість у кожному русі, здатність тримати темп навіть тоді, коли інший уже починає втрачати контроль. Це він. Ренґоку. І якщо я нічого не зроблю, він доведе це до кінця так, як повинен.

Я намагаюся дотягнутися до тіла, зібратися в точку, де ще залишаюся собою, але це зібрання розбивається об щось щільне й чужорідне, що не дає пройти далі. І що більше я намагаюся прорватися, то сильніше воно опирається — не пускає, замикає мене в цьому стані, де є лише біль і усвідомлення того, що час іде, а я не встигаю. І в якийсь момент ця боротьба втрачає сенс: я не рухаюся вперед, не наближаюся до контролю, а лише витрачаю те, що ще залишилося.

Я заплющую очі не тому, що здаюся, а тому, що це єдиний рух, який повністю належить мені — єдине рішення, яке не перехоплюється, не перекручується і не затримується. І в цій простій дії щось змінюється: ніби в тиші з’являється новий шар — ледь вловимий, але відчутний. І коли я знову відкриваю очі, переді мною вже не порожнеча. Світло. Яскраве, пекуче для очей світло з'явилося в цій густій темряві.

Світло не з’являється раптово, простотак.

— Що за чорт?! Він що вже мене вбив?! Зачекайте… я можу говорити?

Я зрозуміла, що чим ближче світло, тим більше контролю я отримую. Тож я нарешті розслабилася й розвела руки, готуючись прийняти його в свої обійми.

Воно не стоїть на місці — воно наближається. Повільно, майже нестерпно повільно, і я чекаю. Чекаю, бо в ньому немає загрози: не змушує захищатися, у ньому немає нічого, що потрібно відбивати. І все ж я намагаюся його пояснити, шукаю в ньому сенс, бо відчуваю: це той випадок, коли сенс може вміститися в одне слово — «смерть».
Коли воно підходить ближче, межа між ним і мною зникає. І в ту мить, коли воно входить у мене, це не схоже ні на удар, ні на зіткнення — радше на відновлення того, що було розірване.

Я заплющую очі ще раз — і коли відкриваю їх, я вже не в тому просторі. І тоді повертається все: вага тіла, напруга в м’язах, положення рук, холод повітря на шкірі. Звук власного дихання — тепер знову мій. І простір переді мною більше не розмитий і не чужий — він чіткий, конкретний.

Переді мною стояв Кьоджуро. І ця картина була жахливою саме тому, що склалася миттєво, без жодного переходу. Я не очікувала побачити ані маєток Метелика, ані Шинобу, Канае чи Фрірен — я ж була на полі бою, серед тієї дивної сім’ї демонів. Але навіть там я не могла уявити нічого подібного.

Я не думала, що Ренґоку може вагатися. Його меч зупинений біля моєї шиї — настільки близько, що я відчуваю холод леза шкірою. Його руки напружені, але не жорсткі.
І моя рука тримає меч. І цей меч не просто спрямований уперед — він уже досяг цілі. Коли погляд опускається й складає все в одну лінію, стає зрозуміло: лезо, навіть зламане, пройшло достатньо, щоб це вже називалося смертельним ударом.

— Дурню, чому ти вагаєшся? Якби ти вбив мене, не був би поранений.

— Але тоді я не зміг би назвати це перемогою.

Відпустивши руків’я, я дозволила йому вислизнути з пальців — Ренґоку безсило впав набік. Я ж залишилася стояти нерухомо, втупившись в одну точку, ніби там могла знайти порятунок від думок. Я відчайдушно намагалася не усвідомлювати, що сьогодні через мене загинули двоє людей… а можливо, й більше.

Та тіло не витримало. Ноги підкосилися — і я впала на коліна. Холодна земля вдарила різко, майже боляче. І тоді прорвалися вони: сльози — тихі, але невпинні, важкі, як провина, що роздирала мене зсередини.

Позаду лунали голоси здається, хтось уже покликав Хокаге та інших. Та єдине, чого я хотіла, — це ще раз подивитися в обличчя Ренґоку.

Я заплющила очі й повільно притулилася щокою до його грудей, ніби намагаючись затримати цю мить.

— Я не хочу, щоб наше перше спільне завдання закінчилося так... — ледь чутно прошепотіла я, витрачаючи останні сили.