Розділ 39

Свідомість поверталася повільно, хвилями, які наче з великою неохотою збирали мене назад із темряви, і спершу я відчула не думки й не страх, а просто вагу власного тіла, яке лежало нерухомо, важко, ніби його втиснули в землю й залишили там надовго, і тільки після цього почав повертатися біль суцільним щільним тлом, розлитим по спині, плечах, ребрах, руках і ногах, ніби тіло раптом пригадало все, що до цього терпляче ігнорувало, поки я ще рухалася. Земля під щокою була вологою, холодною і зернистою, у ніс ліз запах мокрого листя, крові й чогось ще, гіркого, металевого, давно знайомого, і десь на краю сприйняття повільно збирався звук лісу — не гучний, не загрозливий сам по собі, а просто такий, що стає нестерпним саме через свою буденність, коли ти щойно виринула з непритомності й не розумієш, скільки часу минуло і чи не лежиш уже просто серед наслідків чужого бою, який давно закінчився без тебе.

Я не намагалася підвестися одразу, бо вже після першої ж спроби втягнути трохи більше повітря зрозуміла, що тіло ще не моє повністю, що параліч, який накочувався раніше, нікуди не зник, а просто відступив так, щоб дати мені обманливе враження контролю, і тепер повертався не різким заціпенінням, а затримкою в кожному русі, ніби між наміром і самим рухом раптом виросла зайва відстань. Я поворухнула пальцями повільно, відчуваючи, як вони слухаються не відразу, потім уперлася долонею в землю, але замість того, щоб піднятися, тільки трохи перевернула голову, і вже цього вистачило, щоб у пам’яті зібрався останній уривок бою — нитки, що стискаються, Юі в повітрі, рух, який я все ж встигла завершити, голова демона, що відділяється надто легко, і потім той останній, дурний, автоматичний рух його пальців, через який усе закінчилося саме так, а не інакше.

Я заплющила очі лише на секунду, бо не хотіла дивитися туди відразу, але від цього нічого не змінилося. Коли я знову їх відкрила, світ уже не плив і не здвоювався, він просто став важчим, ніби все навколо втратило легкість і тепер вимагало більше сил навіть на те, щоб його просто сприймати. Я повільно потягнулася вперед, не думаючи про те, наскільки це безглуздо виглядає, і знову вперлася руками в землю, спершу ліктями, потім колінами, і тільки тоді, ривками, з паузами, у яких доводилося знову вчитися дихати, поповзла туди, де все ще лежало те, до чого я вже доторкалася перед тим, як знову провалитися в темряву. Відстань була невеликою, але в цьому стані вона розтягувалася, як нічна дорога в поганому сні, і кожен рух віддавався тупим тиском у спині, ніби хтось затис мені між хребтом і шкірою розпечений метал і повільно прокручував його при кожному вдиху. Я не поспішала, бо поспіх тут нічого не вирішував, і все одно знала, що дійду, навіть якщо доведеться тягнути себе по кілька сантиметрів.

Коли я нарешті опинилася досить близько, щоб не шукати навмання, а бачити, що переді мною, то на якусь дивну мить відчула не жах і не розпач, а майже порожнечу, настільки рівну й суху, що вона здалася мені навіть чужою. Мабуть, тому що розум відмовився приймати все одразу, і поки очі дивилися, він уперто розкладав побачене на окремі деталі, ніби це могло зробити картину менш реальною. Ось тканина, знайома по кольору й швах. Ось одна з маріонеток, яка лежить на боці з виламаною рукою, а в ній ще блищить метал, на який Шинобу вчора методично наносила свої отрути. Ось темні плями на землі, уже не просто схожі на кров, а кров’ю й були, густою, ще блискучою там, де її не встигла всмоктати земля. І тільки після цього погляд знову спіткнувся об те, що було найочевиднішим від самого початку, і від чого все інше переставало мати значення.

Я не відсмикнула руки. Не тому, що була сильною, а тому, що в мені на це просто не знайшлося окремої дії. Пальці ще деякий час лежали там, де опинилися, і лише потім повільно стиснулися, ніби шукали хоч якусь ознаку, що все це можна заперечити, що зараз щось зміниться, що я просто помиляюся, але помилятися було вже запізно. Я сиділа навколішки, нахилившись над землею, і відчувала, як всередині мене, десь глибше за біль і глибше за втому, починає повільно розростатися те саме безглузде, тупе усвідомлення, яке завжди приходить запізно і саме тому здається таким жорстоким: усе сталося дуже швидко, але достатньо швидко не для того, щоб це було неминучим, а для того, щоб до кінця життя, якщо воно в мене ще буде, залишалася думка, що, можливо, ще один рух, ще один подих, ще одна секунда дали б інший фінал. І саме ця думка була найгіршою, бо вона не кричала і не ламала навпіл, вона просто осідала всередині холодним шаром, який не відразу помічаєш, але вже не можеш позбутися.

Я не знаю, скільки так просиділа. У лісі важко зрозуміти час, коли небо майже не видно, а тиша то згущується, то розпадається на окремі звуки, але рано чи пізно тіло нагадало, що сидіти тут до ранку я не можу, що цей бій не був останнім у лісі, що десь далі ще залишилися люди, яких закрили в кров’яній сфері, і, найгірше, що десь у цій же темряві можуть ще блукати інші демони з тієї самої сім’ї, а я зараз сиджу на землі як дурепа, тримаючись за мертве минуле, тоді як живі можуть померти дуже буквально за кілька хвилин. Це не було красивим осяянням і не звучало як чужа мудра фраза. Це було просто відчуття обов’язку, яке болить не менше, ніж рана, бо змушує рухатися навіть тоді, коли ти вже нічого не хочеш.

Я ще сиділа, відчуваючи, як тіло повільно повертається, але не повністю, ніби щось усередині продовжувало тримати його в напівзастиглому стані, і коли я спробувала піднятися, спертися на руки й змінити положення, параліч, розливався по тілу, залишаючи його слухняним лише частково, з постійною затримкою в кожному русі, ніби я рухаюся крізь густу воду, і навіть просте підняття з землі перетворювалося на послідовність дрібних, важких дій, у яких доводилося буквально змушувати кожен м’яз працювати окремо.

Я не змогла одразу встати й тому просто підтягнулася ближче до найближчого дерева, вперлася в його шорстку кору плечем і долонею, намагаючись використати його як опору, і через кілька довгих секунд усе ж змогла піднятися настільки, щоб не лежати, а стояти, хоч і напівзігнуто, відчуваючи, як ноги тримають вагу нестабільно, як баланс постійно намагається зірватися, і вже тоді стало остаточно ясно, що навіть якщо я зараз зможу рухатися, то битися — ні, не в цьому стані, не з цим тілом, яке ще навіть не повернулося до нормального контролю.