Розділ 36

Я не відходила далеко й не намагалася виграти собі “зручну дистанцію”, бо вже після перших кількох обмінів стало зрозуміло, що це не той супротивник, якого можна обіграти простим розтягуванням бою, і пішла вперед, намагаючись нав’язати свій темп, але майже одразу відчула, як цей темп просто не приймається. Його кров не була просто атакою або захистом — вона поводилася як окремий шар, який реагував швидше, ніж сам рух тіла, перекриваючи кути ще до того, як я встигала їх використати, і кожен мій удар або впирався в щільний, майже пружний опір, або проходив занадто поверхнево, не даючи результату. Я змінила кут, потім ще раз, спробувала зайти нижче, потім різкіше зверху, але картина залишалася тією ж самою: дихання льоду працювало технічно правильно, але не давало потрібної глибини, ніби сам матеріал, з яким я б’юся, просто не “приймав” цей тип атаки.

Я не зупинялася, бо зупинка тут означала б тільки одне — дати йому повністю захопити ритм, але разом із цим почала відчувати, як тіло поступово виходить із балансу: дихання ставало жорсткішим, вдихи коротшими, рухи — трохи різкішими, ніж потрібно, і саме це було найгіршим сигналом, бо я вже проходила це раніше й знала, чим воно закінчується. Я спробувала вирівнятися, зробила крок назад, але він не дав цього зробити — не прискорившись різко, а просто скоротивши дистанцію настільки точно, що я опинилася в зоні, де вже не можна було нормально розвернутися.

Його рух не виглядав важким, але в ньому відчувалася маса, і коли він увійшов ближче, кров навколо нього різко стиснулася, формуючи щось на кшталт щільної оболонки, і в цей момент я зрозуміла, що ще один неправильний обмін — і все закінчиться. Я все одно пішла в атаку, бо іншого варіанту не було, різко, швидко, намагаючись пробити цю структуру, але клинок знову зустрів опір, і саме в цю мить ритм остаточно зірвався. Дихання збилося, легені різко стиснуло.

Він не робив нічого складного.

Короткий рух.

Удар.

І темрява накрила мене, а разом із нею прийшла тиша.

Не порожня, а жива, знайома, така, яку не потрібно було розуміти, бо вона просто була частиною пам’яті.

Я стояла там, де не була вже дуже давно, але одразу впізнала це місце — пляж біля річки неподалік від хати, прохолодний пісок під босими ногами, нічне повітря, яке не давить, а навпаки заспокоює, і над усім цим рівний, спокійний повний місяць, який не світить яскраво, а просто є, як постійна точка.

Вона була там.

Як завжди.

Моя тітка.

Вона не починала різко, не робила “першого руху”, який можна було б назвати початком, бо весь її танець будувався інакше: він починався ще до того, як тіло починало рухатися, з легкого переносу ваги, з дихання, яке не було помітним, але задавало ритм усьому іншому. Перший рух виглядав майже непомітно — плавний горизонтальний розріз, який зливався з поворотом корпусу настільки природно, що його можна було не помітити, якщо не дивитися уважно; він був схожий на удар мечем, і саме тому був таким гарним, бо в ньому не було “удару” як окремої дії, він просто ставав частиною руху.

Далі тіло не зупинялося, не поверталося в початкову позицію, а текло далі, переходячи в оберт, у ще один, і ще, і ці рухи не виглядали як серія атак, вони виглядали як танець, у якому кожен наступний елемент народжується з попереднього, і саме через це було неможливо передбачити, звідки прийде наступний удар, бо він не починався — він уже був у процесі.

В якийсь момент вона просто зникала з поля зору, не через швидкість, а через правильний крок, зміщення, кут, який виводив її за межі сприйняття, і з’являлася вже позаду, і це не виглядало як трюк, це виглядало як логічний наслідок того, як вона рухається. Потім наступав момент повного спокою, коли тіло зупинялося не напружено, а навпаки — абсолютно рівно, і в цій стійці не було нічого зайвого, жодного руху, який можна було б “прочитати”.

І потім — крок.

Один.

Повільний.

І удар.

Без зайвого руху, без сили, яку можна було б побачити зовні, але з такою точністю, що після нього нічого не залишалося.

І це не закінчувалося.

Це знову переходило в рух.

У безперервність.

У потік, де вже немає форм як окремих частин — є лише один довгий танець.

І тоді я згадала, як тітка вчила мене цього танцю й завжди говорила, що в мене особливе дихання. Я ніколи не розуміла, що вона мала на увазі, бо я дихаю так із народження і завжди думала, що всі дихають так само. Тітка називала це повною концентрацією, і тільки через це погодилася навчити мене цього танцю. Але вона померла, і вже за кілька місяців після цього стався той напад.

Коли я відкрила очі, перше, що відчула, — це не біль і не дезорієнтацію, а тиск, і тільки через мить усвідомила, що знаходжуся вже занадто близько до його рота, що ще трохи — і я просто не встигну нічого зробити. Але рука все ще тримала меч.

Я не намагалася вирватися силою.

Я не зосереджувалася на диханні.

Дихання саме по собі, без примусу, встало на місце, і тіло повторило те, що щойно бачило.

— Місячний танець. Вічна ніч.

«Вічна ніч» — сьома форма танцю, що одним рухом відтворює всі попередні форми.

Рука демона розлетілася на шматки. Я приземлилася й зробила оберт, щоб повністю зупинитися.

Оберти перетікали один в один, короткі різи впліталися в траєкторію, кроки переносили мене туди, де він уже не встигав перекрити. І вперше за весь бій він почав мене втрачати — не тому, що я стала швидшою, а тому, що я замінила лід місяцем.

Коли він спробував перебудуватися, я вже вийшла з його поля зору.

— Місячний танець. Місячне затемнення.

Крок.

Швидкий зсув.

І я вже була в повітрі позаду нього.

Я відштовхнулася від дерева і, наче світло місяця після затемнення, полетіла до нього, а потім одним плавним рухом відрізала йому голову.

Голова відділилася без опору.

Я приземлилася й одразу відчула погляд збоку. Спершу подумала, що це та мала демониця, але ні — це була дівчина-учасниця разом із нібито пораненою дівчиною. Вони обидві були шоковані, але все ж таки зібралися й підійшли. Вони розповіли про людей, яких якась тітка закрила в кров’яній сфері. Я мала знайти Юі, але й тих людей залишити не могла.