Розділ 34

Після оголошення результатів другого етапу нас не повели одразу до Темного лісу, як я спершу подумала, а дали цілий день перепочинку, назвавши це часом на підготовку до третього етапу. Звучало це майже милосердно, але насправді в цій поблажливості було щось тривожне: коли екзаменатори раптом дають людям час “зібратися з думками”, це означає не турботу, а те, що попереду на них чекає щось таке, до чого навіть організатори не хочуть пускати без бодай формальної паузи. Ми стояли біля дошки з результатами вчотирьох — я, Шинобу, Кьоджуро і Юі, яка знайшла нас майже одразу після оголошення, — і натовп навколо ще шумів, перемішуючи радість тих, хто пройшов, із кислими обличчями тих, кого відсіяли, але для мене цей шум існував десь далеко, на рівні фону, бо в голові крутилася тільки одна річ: тепер у мене є всього один день, щоб привести себе до ладу перед лісом, у який я не хочу заходити з диханням, що розсипається після першого ж серйозного навантаження. Шинобу, як не дивно, виглядала цілком спокійною, хоча кілька хвилин до того ми стояли над списками, і я машинально шукала її ім’я з якоюсь майже тупою впевненістю, що ось воно зараз буде, але натомість побачила порожнечу там, де мала бути вона. Саме це й змусило нас на секунду завмерти, але потім усе якось швидко вирівнялося: або це була помилка, або чергова дурнувата особливість місцевого екзамену, а витрачати на це весь день все одно не було сенсу, особливо коли Юі, мовби не бажаючи витрачати жодної хвилини дарма, прямо сказала, що якщо я не хочу увійти в Темний ліс із поламаним диханням і гарним шансом виставити себе ідіоткою, то час іти тренуватися зараз, а не тоді, коли буде вже пізно.

Тренувальний майданчик, який вона вибрала, стояв недалеко за кордонами селища, і саме це робило його зручним. Земля там була втоптана настільки, що місцями ставала твердою, майже як камінь, кілька старих дерев оточували площадку нерівним півколом, а вздовж дальнього краю тягнувся невисокий паркан, за яким починався схил, укритий травою, що вже встигла трохи вигоріти від сонця. Повітря повільно остигало після дня, але ще зберігало тепло, і в цій змішаній температурі — не денній і не вечірній — усе навколо здавалося завислим між двома станами, ніби сам час не поспішав рухатися вперед. Юі одразу взялася за те, заради чого нас сюди витягла: вона не стала водити навколо теми, не намагалася красиво формулювати, а просто попросила мене дістати меч і знову показати їй лезо, ніби в ньому досі ховалася відповідь, яку я вперто не хотіла бачити. Я витягла клинок, і місячно-сірий колір тихо ковзнув по металу, матовий і водночас світлий, так, ніби в ньому була не яскравість, а власне холодне світло, яке не гріє. Юі довго дивилася на нього, потім на мене, потім знову на меч, а тоді почала ставити свої нескінченні запитання, від яких мене вже трохи тіпало ще з учора: із чим у мене асоціюється місяць, що я бачу в цьому кольорі, що відчуваю, коли тримаю цей клинок, яка у нього вага, який настрій, який ритм, який образ стоїть у голові, коли я думаю про нього не як про зброю, а як про щось живе. Я чесно намагалася відповідати, бо сама розуміла, що з місячно-сірим лезом треба щось робити, інакше ця історія продовжить висіти в мене на шиї як недожований шматок, але що більше я намагалася розкласти це по словах, то менш зрозумілим воно ставало. Я говорила про холод, про тихе світло, про ніч, про спокій, який насправді не спокій, а щось далеке й відсторонене, говорила про тишу, про те, що місяць не ріже так, як лід, а ніби просто висить над тобою і дивиться, але в якийсь момент стало очевидно, що я не наближаюся до відповіді ні на крок. Я не знала, як має виглядати дихання місяця, не знала, як повинні рухатися ноги, руки, корпус, не знала, яким має бути ритм, і від цього все починало розсипатися ще до того, як встигало сформуватися.

Кьоджуро, який до цього часу мовчки стояв трохи збоку, сперши меч на плече й спостерігаючи за всім із тією дивною серйозністю, яка в нього з’являється дуже рідко, коли справа потребує серйозної уваги, сказав лише, що я занадто сильно намагаюся вигадати щось нове, замість того щоб дати цьому новому хоч якийсь простір самому в мені оформитися, але ця фраза, хоч і звучала розумно, не дала мені нічого конкретного, крім ще одного роздратування. Шинобу ж, навпаки, не стала говорити красивих речей і просто спокійно зауважила, що якщо нове дихання не приходить, це ще не означає катастрофу, бо набагато гірше було б увійти в Темний ліс із переконанням, що я зараз героїчно винайду щось з повітря, а потім на першій же серйозній атаці задихнуся і вмерти від власного дихання. У підсумку ми всі дуже швидко й без зайвого драматизму дійшли до найнеприємнішого, але найрозумнішого висновку: сьогодні місяць мені нічого не скаже. Він залишиться красивою проблемою на потім. А поки що треба займатися тим, що вже є, — льодом, який хоча б знайомий і хоча б дає мені шанс не осоромитися в найближчому майбутньому.

Після цього все стало простіше. Не легше, а саме простіше, бо щойно ми перестали ганятися за новим диханням, у повітрі відразу поменшало зайвої напруги. Ми розійшлися по майданчику, і першим уперед вийшов Кьоджуро, вирішивши взяти на себе роль живого тарана, який перевірятиме, чи не розсиплюся я на першому ж сильному натиску. Його стиль завжди був таким самим, як він сам: прямим, сильним, відкритим, гарячим і настільки яскравим, що поруч із ним будь-хто інший виглядав стримано чисто на контрасті. Він не почав із шаленої атаки, але й не збирався мене жаліти; його удари від початку були достатньо важкими, щоб змусити мене згадати, що дихання — це не красива назва техніки, а єдиний спосіб втримати тіло й меч в одному ритмі. Я стала в стійку, зробила вдих, провела першу льодяну форму й майже одразу відчула ту саму проблему: якщо намагатися вкласти в рух занадто багато, легені реагують болем, а все далі тріщить по швах. Але цього разу мене не залишили сам на сам із цією помилкою. Кьоджуро буквально розбивав мені кожну неправильну спробу ще в зародку: якщо я йшла занадто різко — він зупиняв це силою; якщо занадто розтягувала рух — встигав увійти в дистанцію раніше; якщо починала форсувати дихання — одразу тиснув ще сильніше, змушуючи або вирівнятися, або програти обмін. Це було дратівливо, виснажливо і, що найгірше, дуже корисно.