Розділ 33

Ось і настав день екзамену. Ми прийшли до академії шинобі ще до початку, але двір уже був заповнений людьми так щільно, ніби все селище зібралося тут подивитися, як майбутніх учасників будуть просіювати крізь випробування. Найперше в очі кидалися діти з самої академії — вони юрмилися біля входу, шепотілися, показували пальцями на пов’язки, одяг із різних селищ і дивилися на всіх із тією відкритою, абсолютно нескритою зацікавленістю, яка буває тільки в тих, хто ще не навчився ховати власні емоції за ввічливістю. Саме ця їхня цікавість дуже швидко перекинулася далі, і я буквально відчула момент, коли через дітей на нашу трійцю почали звертати увагу вже всі інші. Погляди один за одним почали затримуватися на нас довше, ніж потрібно, і я бачила, як люди поруч намагаються зрозуміти, хто ми такі, звідки, чому стоїмо так спокійно і чому не виглядаємо наляканими так, як мали б виглядати більшість нормальних учасників перед екзаменом.

Ця хвиля чужої цікавості починала ставати трохи дратівливою, але нас урятував екзаменатор, який вийшов уперед саме в той момент, коли мені вже хотілося зробити щось різке, аби на нас припинили так витріщатися. Його голос прозвучав досить гучно, щоб перекрити шум двору, і одразу розрізав весь цей гул на окремі покірні рухи: учасників почали заводити всередину, розсаджувати, шикувати, і загальна увага переключилася з нас на початок випробування. Теоретична частина проходила в великій залі академії, де від дерева, паперу й чорнила стояв той самий сухий запах, який завжди супроводжує все, що називають “серйозною перевіркою знань”. Наша трійця сіла майже в самому центрі, і хоча це був не найнепомітніший варіант, міняти щось уже не мало сенсу. Ренґоку одразу взявся за завдання з його улюбленою посмішкою, ніби перед ним лежав не екзаменаційний лист, а якась дитяча розмальовка. Він уважно проаналізував абсолютно всі відповіді, звірив формулювання, подумав над кожним питанням значно серйозніше, ніж я сама хотіла б над ними думати, і врешті ми просто понадіялися на нього, бо з нас трьох саме він вивчав відповіді й дружив з одним шинобі, який перейшов у корпус. Здається, того шинобі звати Узуі Тенген.

Наступного дня результати виставили на великій дошці біля академії, і людей там зібралося стільки, що пробитися ближче виявилося складніше, ніж мало б бути на звичайному оголошенні. Хтось уже нервово сміявся, хтось мовчав і просто дивився в одну точку, ніби намагався підготувати себе до будь-якого результату, а хтось штовхався вперед так активно, наче саме фізична наполегливість могла якимось чином змінити те, що вже написано на папері. Із тридцяти п’яти команд пройшло двадцять, тобто шістдесят учасників. Це вже саме по собі звучало не надто мило, але справжнє напруження прийшло разом із правилами другого етапу. Шість команд по десять людей. У кожної — своя територія, свій прапор і чітка умова: та команда, яка першою принесе чужий прапор на свою базу, автоматично перемагає. У підсумку далі мають пройти тільки три команди. Людей розподіляли абсолютно випадково, і я відчула, як усередині все трохи напружилося, ще до того як почула остаточний список.

Я потрапила в команду з дев’ятьма абсолютно незнайомими мені людьми. Не просто малознайомими — взагалі чужими. Я не знала, як вони б’ються, як думають, чи панікують вони під тиском, чи почнуть сперечатися через першу ж дурницю, чи мають бодай якийсь командний інстинкт. У теорії це був просто другий етап екзамену, у якому ніхто нікого не мав убивати, а якщо ситуація зайде надто далеко, дорослі спостерігачі втрутяться й зупинять бій. Але проблема була в тому, що для мене цей етап уже давно перестав бути просто екзаменом між дітьми. Якщо моя команда програє, я не потраплю до третього етапу. Якщо я не потраплю до третього етапу, я не зайду в Темний ліс. А якщо я не зайду в Темний ліс, то діти, які туди підуть, можуть натрапити на демонів першими. І це вже не була чиясь абстрактна загроза. Я занадто добре знала, що означає запізнитися лише на кілька хвилин. Я вже бачила, як виглядає “не встигла”. Тому для всіх навколо це, може, й було навчальне випробування, змагання, перевірка командної роботи чи ще якась гарно запакована дурня для підлітків, але для мене це вже стало фільтром, через який я просто не мала права не пройти.

Територію для другого етапу облаштували в великому лісі за селищем, де дерева чергувалися з відкритими ділянками землі, пагорбами, кущами й невеликими дерев’яними платформами, що, очевидно, мали дати змогу шинобі проявити все, що в них там цінується: стрибучість, швидкість, хитрість і любов до того, щоб нізвідки з’являтися в тебе над головою. Нашій команді дісталася напівзакрита ділянка ближче до східної частини лісу — не найгірша, але й не найзручніша. Прапор треба було встановити на базі й захищати так, щоб одночасно залишалася можливість відправити когось в атаку на чужу територію. Щойно ми дісталися своєї точки, команда, як це й буває серед людей, які ледве встигли дізнатися одне одного на ім’я, почала швидко й хаотично намагатися вирішити, хто що робить. Один хлопець одразу взяв на себе тон, ніби він тут уже наполовину капітан і наполовину майбутній герой. Він дуже швидко розподіляв ролі, не стільки радячись, скільки просто вказуючи пальцем, хто піде вперед, хто залишиться, хто побіжить правим флангом, а хто сидітиме ближче до центру.

Мене поставили охороняти прапор.

І спершу я навіть не стала сперечатися. Можливо, вони подивилися на мене й вирішили, що раз я нижча за більшість, мовчазніша і не лізу перша командувати, то мене найзручніше залишити на базі. А може, просто випадково склалося саме так. У будь-якому разі ця роль мене влаштувала значно більше, ніж якесь дурне ривання вперед разом із людьми, які за п’ять хвилин могли розсипатися, як купа мокрого паперу. Якщо прапор буде в мене перед очима, то принаймні я точно знатиму, що він ще на місці. Разом зі мною біля бази залишили ще трьох учасників: двох хлопців і одну дівчину. Один із хлопців одразу почав нервово оглядатися, ніби вороги вже сиділи на деревах над його головою, другий намагався виглядати впевненіше, ніж почувався, а дівчина з коротким темним волоссям мовчала й уважно дивилася в ліс, і з усіх них саме вона видавалася єдиною людиною, яка хоча б розуміла, що стояти біля прапора — це не “сидіти без діла”, а найпростіший спосіб програти все одразу, якщо хоч на хвилину розслабитися.