Розділ 31

Коли я вже залишила Хідзукі позаду й ішла дорогою в бік дому, намагаючись не думати ні про двір, у якому залишилася та жінка, ні про її голос, ні про той дивний післясмак першого завдання, коли ти ніби все зробила правильно, а відчуття перемоги все одно немає, над головою знову пролунав знайомий різкий звук крил. Я навіть не здивувалася. У якийсь момент починаєш підозрювати, що ворони Касуґай мають окремий талант з’являтися саме тоді, коли людина тільки-но подумала: «Ну все, тепер хоча б трохи перепочину».

Білий ворон зробив коло наді мною, опустився нижче й прокаркав уже тим своїм офіційним тоном, від якого в мене автоматично починало сіпатися око:

— Нове завдання. Селище Прихованого Листа. Темний ліс. Потрібна зачистка.

Я спершу навіть не зупинилася, бо мозок відмовлявся одразу приймати цю інформацію, але за кілька кроків усе ж завмерла посеред дороги й повільно підняла голову.

— Що значить «нове завдання»? — спитала я з тим рівнем спокою, за яким уже починає ховатися злість. — У мене щойно закінчилося попереднє. Я ще навіть не встигла як слід розізлитися на життя після нього.

Ворон кліпнув своїми світлими очима, абсолютно байдужий до мого внутрішнього страждання.

— Колись цей ліс був частиною екзамену. Потім його повністю зачистили. Пізніше шинобі Прихованого Листа почали проводити там екзамен на підвищення рівня, але одного разу з лісу не повернувся ніхто, тому його закрили. Тепер темний ліс знову хочуть зробити частиною екзамену, а сам іспит відбудеться вже скоро. Очікується приблизно сто п’ять учасників. Ваше завдання — зачистити ліс і не дати дітям та екзаменаторам померти від рук демонів. Через підозру, що в лісі може бути стільки ж демонів, скільки було на екзамені, вас відправляють групою. Склад групи: Ренґоку Кьоджуро, Кочо Шинобу, Філія Аденаве.

Я вже відкрила рота, щоб обуритися ще гучніше, але на іменах Кьоджуро й Шинобу настрій зіпсувався не так сильно, як міг би. Навпаки, десь між роздратуванням і втомою прослизнуло щось тепліше. Йти в ліс, повний демонів, самій — це одне. Йти туди з людьми, поруч із якими не треба постійно напружуватися й думати, що тебе кинуть у найгірший момент, — зовсім інше.

— Тобто мені навіть не дали часу полежати й драматично постраждати після першого завдання, — буркнула я, поправляючи меч на боці. — Але гаразд. Хоч не сама. Стоп... Тобто в місце, де може бути понад тисяча демонів, корпус відправляє тільки нас трьох?!

Ворон полетів уперед, не давши жодної відповіді. Напевне, його мовчання більше означало: «Скоріше за все, ви там помрете».

— Чудово...

Далі дорога ніби сама склеїлася в кілька коротких уривків: зміна стежок, інше небо над головою, сухіший вітер, чужі пагорби. До селища Прихованого Листа я дісталася вже ближче до третьої години. Саме селище виглядало спокійним, майже занадто спокійним для місця, біля якого стояв темний ліс із такою назвою, що вже самою назвою хотілося сказати: «Ні, дякую, я тут не ночую».

Це було велике поселення з доволі сучасними для цього часу будинками й широкими вулицями, де запахи супу, диму й свіжого тіста змішувалися в такий солодкувато-смачний аромат, що від нього одразу хотілося їсти. Якби я не знала, що десь поруч є темний ліс, то навіть не подумала б, що тут може коїтися щось настільки жахливе.

Я підняла погляд на ворона.

— І де вони?

Ворон зручно вмостився на моєму плечі й відповів із тією сухою діловитістю, ніби оголошував розклад потягів:

— Кочо Шинобу ще в дорозі, але скоро прибуде. Ренґоку Кьоджуро мав завдання неподалік, тому дістався раніше за всіх.

Я вже хотіла спитати, де саме його шукати, але ворон, ніби передбачаючи запитання, злегка скривився — наскільки це взагалі можливо для птаха — і додав:

— Він у лапшичній «Ічераку». Перекушує.

Я мовчки глянула на нього.

— І що в його розумінні означає «перекушує»?

Ворон важко видихнув, як істота, яка занадто багато бачила в житті.

— Десять величезних тарілок лапші.

Я кілька секунд просто стояла, дивлячись кудись убік.

— Ну звісно, — пробурмотіла я. — Це ж Ренґоку Кьоджуро.

Лапшичну знайти виявилося легко, бо важко не помітити заклад, у якого аж стіни трясуться від того, що хтось кричить: «Смачно!» Усередині було тепло й затишно: дерев’яні столи, пара ліхтарів під стелею, легкий гомін людей і та атмосфера, яка змушує навіть дуже втомлену людину на мить повірити, що життя не така вже й погана штука. За одним із дальніх столів і сидів Кьоджуро, а перед ним уже вишикувалася майже абсурдна кількість порожніх і напівпорожніх мисок.

Він підняв голову саме в ту мить, коли я зайшла, і всміхнувся так широко й щиро, ніби я прийшла не на спільне завдання, а мало не на побачення.

— Філія!

— Бачу, ти тут не нудьгував, — сказала я, ковзнувши поглядом по столу.

— Потрібно підтримувати сили перед завданням, — абсолютно серйозно відповів він, а потім кивнув на місце навпроти. — Сідай!

Я сіла, і з боку це, мабуть, справді могло виглядати як якесь дивне побачення двох дуже втомлених, дуже дивних людей, які замість романтики мають спільний доступ до монстрів, демонів і лапші. За вікном поволі густішав натовп, у закладі було тепло, від мисок ішла пара, а Кьоджуро дивився на мене так відкрито й уважно, що я раптом почала надто чітко усвідомлювати власні руки, волосся, подряпини на лиці і те, як узагалі зараз виглядаю.

— Ти якась тиха, — сказав він.

— Це тому, що ти їси за трьох і говориш за чотирьох, — відповіла я, але голос вийшов не таким різким, як зазвичай.

Він засміявся, і ця його легкість чомусь зовсім не дратувала. Навпаки, після Хідзукі й усього того, що там лишилося, ця безпосередність діяла майже заспокійливо. Ми заговорили — спершу про дрібниці: про дорогу, про те, як мене «дуже своєчасно» навантажили другим завданням, про його попередню місію, яку він описував так, ніби це була не бійка з демоном, а сутичка з дитиною, яка вирішила його залоскотати. Потім розмова якось сама пішла глибше. Не в трагедію, не в надрив, а в щось тихіше й тепліше, від чого між словами ставало все менше напруги, а в паузах уже не було незручності.