Розділ 30

Звук, з яким голова демона вдарилася об камінь і покотилася двором, був таким буденним і неправильним водночас, що перша секунда видалася майже тишею, хоча насправді тиша там і не ночувала: жінка схлипувала, чоловік хрипів уривками, а в мене у вухах ще стояв власний пульс після ривка, який я зробила на межі того, чи слухатиметься тіло взагалі. Демон розсипався не одразу — спершу його тіло завмерло, ніби саме не вірило, що все вже скінчилося, потім по шкірі пішли тріщини, наче по сухій землі після спеки, і вже тоді воно почало осідати попелом, який підхопив легкий вітер і розніс по двору, змішуючи чорні крупинки з пилом і запахом крові.

Я стояла на колінах спиною до жінки, стискаючи меч так сильно, що пальці почали німіти. Холод у тілі ще ходив хвилями після техніки, але куди сильніше за нього в мені підіймалося інше — глуха, важка злість. Не на неї навіть, а на все одразу: на демона, на це село, на цей двір, на кляту звичку смерті приходити на пів хвилини раніше, ніж встигаєш ти. 

Жінка спершу навіть не подивилася в мій бік. Вона дивилася лише на чоловіка, притискала його до себе так, ніби могла втримати в ньому життя силою рук, а її долоні, закривавлені майже по зап’ястя, метушилися без жодного сенсу, як це завжди буває, коли розум уже все зрозумів, а серце ще відмовляється приймати правду. Її плечі тремтіли, дихання ламалося на короткі, болючі ривки, і коли вона нарешті підняла голову, в її голосі не було ні прохання, ні вдячності — тільки та гірка, безпорадна злість, яка з’являється тоді, коли треба когось звинуватити, інакше просто розвалишся.

— То ти… — голос у неї зірвався, вона ковтнула повітря, ніби воно дряпало горло. — То ти прийшла з мечем… і думаєш, що все зробила правильно?

Я підвелась на ноги все ще опираючись на меч. Дивилася перед собою на стіну чужого будинку, на темну пляму старої вологи між дошками, на дрібну тріщину в камені під ногами — на що завгодно, тільки не на неї. Якби я зараз глянула їй в очі, то або зірвалася б, або сказала б щось таке, про що потім не пошкодувала б, але пам’ятала б надто довго.

— А як, по-твоєму, мало бути? — холодно спитала я. — Я мала встигнути раніше, відмотати час назад чи зашити йому живіт на ходу?

Мої слова пролунали жорсткіше, ніж я планувала, і я сама це почула. Жінка теж почула. Її подих урвався на півсекунди, але замість того щоб замовкнути, вона тільки сильніше вчепилася в чоловіка.

— Ми мали одружитися, — видихнула вона, і цього разу її голос не зірвався, а навпаки став гострим. — Через місяць. Він збирав гроші, щоб купити будинок. Він просто повертався додому. Просто йшов. А тепер він вмирає, а ти стоїш тут зі своїм мечем і говориш так, ніби це звичайна справа!

Я заплющила очі на секунду. Мене обдало такою різкою, майже образливою злістю, що захотілося розсміятися — не тому, що смішно, а тому, що коли тобі кажуть про “звичайну справу”, стоячи над майже мертвим тілом, то або смієшся, або ламаєш щось об коліно.

— Це і є звичайна справа, — сказала я грубо, не повертаючись. — Людське щастя живе на дуже тонкому льоду. Ви будуєте плани, мрієте, готуєтесь до весілля, вірите, що завтра буде таким самим, як сьогодні, а потім лід тріскає, і все, що ви називали "щасливим майбутнім", провалюється в темряву. Дехто після цього йде далі і будує нове "щасливе майбутнє". Дехто ламається і падає в темряву разом із уже похованим "щасливим майбутнім".

Я говорила тихо, але кожне слово виходило жорстким, наче я нею не розмовляла, а різала. Мені хотілося, щоб вона перестала виливати на мене свій біль так, ніби я його не розумію. Мені хотілося, щоб хоч хтось один перестав дивитися на мене як на того, хто просто “прийшов із мечем”. І саме через цю злість я не помітила, як сказане прозвучало майже жорстоко.

Жінка зреагувала так, як і мала.

— Тобто ти хочеш сказати, що я слабачка? — крикнула вона. — Що я тупа, бо плачу над людиною, яку люблю?

Я повільно видихнула крізь зуби. Вітер ворухнув моє порване кімоно, і на якусь секунду мені захотілося просто піти, нічого більше не пояснюючи. Але я все ще стояла на місці.

— Ні, я хочу сказати що, ти навчишся з цим жити, — відповіла я ще грубіше. — Його вбив демон. Той самий, якого ви в цьому селі роками називали маніяком, звіром, чим завгодно, тільки не тим, чим він був насправді. Хоча я б сама все віддала, щоб жити й наївно думати, що демонів не існує.

Після цих слів жінка замовкла не одразу, але її дихання змінилося. Я чула це навіть спиною. Крик не зник, але вже не був таким рівним, у ньому з’явилася тріщина.

Я нарешті опустила меч і прибрала його в піхви, повільно, без різких рухів. Потім присіла навпочіпки на відстані, з якої могла бачити чоловіка краєм ока, але не мусила торкатися його. Я не лікар. Не чарівниця. Не та, хто вміє витягувати людей назад з межі, коли вони вже ступили за неї.

— Це не маніяк, — сказала я вже рівніше. — Це був демон. Той, хто забирав людей. Той, хто приходив уночі. І тепер його більше немає.

Жінка повторила слово “демон” так, ніби воно було брудним і чужим, а потім запитала, чи це означає, що все це було не людською жорстокістю, а чимось гіршим, і в її голосі вже не було колишньої злості, лише ненависть до самої правди, яка нічого не змінювала.

Я мовчала. І тоді, здається, вона вперше справді подивилася не на меч, не на кров, не на ситуацію, а на мене саму — точніше, на мою спину, на плечі, які я тримала занадто рівно, на те, як я стою, не повертаючись до неї, на мої руки, що все ще ледве помітно тремтіли після розряду. Їй не треба було бачити мого обличчя, щоб зрозуміти просту річ: так не стоять люди, у яких життя було цілим. Так не говорять ті, хто втратив щось дрібне. У моїй грубості було забагато втоми, а у втомі — забагато досвіду для тринадцяти років.

Її голос, коли вона заговорила знову, став тихішим.

— Ти ж сама… дитина.

Я нічого не відповіла.

— І ти так говориш… — вона затнулася, а потім уже майже пошепки додала: — Наче в тебе вже забрали все, що можна було забрати.