Розділ 29

Так як я вже отримала свій меч, то тепер могла офіційно ходити на завдання, і чекати довго не довелося, бо минув усього один день, перш ніж ворон приніс повідомлення зі штабу, зіпсувавши мені настрій і водночас поставивши все на свої місця: тренування тренуванням, але якщо ти мисливець, то рано чи пізно доведеться перестати робити вигляд, що ти просто махаєш залізякою по повітрю, і почати робити те, заради чого цей меч узагалі тобі дали.

Того ранку я тренувалася у дворі маєтку Аденаве, де повітря ще зберігало прохолоду ночі, а трава під ногами була мокрою від роси настільки, що під час кожного кроку підошви тихо шурхотіли, ніби я йшла по тонкому шару води. Над садом висів легкий туман, який повільно розчинявся між деревами, пропускаючи крізь себе м’яке сонячне світло, і це світло ковзало по кам’яній доріжці, по стовбурах, по листю, а іноді навіть лягало смугою на лезо мого меча, роблячи його ще більш тьмяним і холодним на вигляд, ніж воно було насправді. 

Меч відчувався важчим, ніж учора, хоча важити він мав однаково, і це було саме те відчуття, яке дратує найбільше: ти ніби робиш усе правильно, стоїш як треба, тримаєш руків’я міцно, не завалюєш корпус, не губиш стійку, але клинок усе одно тягне руку вниз, а разом із ним тягне вниз і твою впевненість. Сіре лезо тьмяніло щоразу, коли я проводила льодяну форму, рухи виходили різкими й незграбними, ніби я намагалася з’єднати в одному тілі дві різні швидкості, і в жодній не встигала. Дихання збивалося швидше, ніж мало б, холод у тілі поводився дивно — він ніби жив власним життям.

Я щодня мала ставати сильнішою, ніж була вчора, бо інакше навіщо взагалі все це? Але поки що виходило навпаки. І найбільше виводило з себе те, що я чудово розуміла: так буває не тоді, коли ти слабкий, а тоді, коли ти занадто нервуєш і намагаєшся форсувати те, що не форсується. Або варіант простіший — ти тренуєш те, що не маєш тренувати. Тобто дихання льоду — це не моя стихія дихання, і колір меча це доводить. Я вже збиралася почати наступний рух, коли над головою пролунало знайоме каркання, яке різко розрізало ранкову тишу так, ніби хтось кинув камінь у гладку воду.

— Каа-а-ар!

Я навіть не підняла голову, бо вже знала, що це він, і ще більше знала, що нічого доброго він мені не скаже.

— Якщо це знову духовна практика від Канає, передай, що я зайнята, а хай Шинобу практикується, — буркнула я, — у неї ще немає меча, то нехай хоч підлогу миє для балансу.

Ворон плавно опустився на дах альтанки й уважно подивився на мене своїми сірини очима, в яких завжди було забагато розуму як для птаха, після чого спокійно повідомив, що це не Канає й не її практика, а зовсім інша історія.

— Повідомлення від штабу.

Я завмерла посеред руху, відчувши, як меч ще мить зависає в повітрі, а потім повільно опускається, ніби сам розуміє, що зараз буде не тренування.

— Філія Аденаве. Перше завдання. Село Хідзукі. Повідомляється про зникнення людей у нічний і денний час. Імовірна активність демона, але це також може бути маніяк.

У грудях щось стиснулося так різко, що я спочатку навіть не зрозуміла, що саме, а потім це “щось” стало назвою, яка вдарила по пам’яті без попередження.

Я кілька секунд мовчки дивилася на меч у руках, наче намагалася переконатися, що він справді мій і що тепер за нього доведеться відповідати, а потім тихо повторила, більше собі, ніж ворону:

— Хідзукі…

Назва відгукнулася всередині дивним відчуттям, ніби стару рану зачепили пальцем, і я одразу згадала все те, що не хотіла згадувати так рано: невелике гірське село, яке колись було моїм домом, людей, які називали мене “своєю”, а потім просто зникли, залишивши мене з чужими словами й чужими поясненнями. Тоді всі говорили різне — що це міг бути маніяк, що вони загубилися в горах, що натрапили на звіра, і я довго намагалася зрозуміти, що ж сталося насправді, але зараз, коли штаб назвав причину “ймовірна активність демона”, усі ті старі пояснення виглядали не просто неправильними, а смішними в найгіршому сенсі.

Тепер усе складалося в одну просту картину.

Демон.

Я повільно видихнула, намагаючись не стискати зуби так сильно, що заболить щелепа.

— Відстань — приблизно пів дня дороги, — додав ворон, ніби мова йшла про звичайну прогулянку.

Я навіть не кивнула, просто повернулася й рушила до воріт маєтку, де гравій тихо хрустів під ногами, а в голові вже крутилося лише одне питання.

— Демон один? — запитала я на ходу.

— Невідомо, — відповів ворон, злітаючи з альтанки і тримаючись трохи попереду, — місцеві жителі розвісили оголошення про зникнення, люди із загонів Кацуї розпитали родини зниклих, і всі кажуть одне й те саме: люди просто зникали після заходу сонця.

Я вже майже вийшла з двору, коли хтось схопив мене за руку, і навіть не треба було озиратися, щоб зрозуміти хто.

Фрірен наздогнала мене біля самих воріт, і хоча її обличчя було спокійним, як завжди, погляд був уважним і чіпким, ніби вона бачила не мою спину, а те, що я зараз роблю всередині себе.

— Не поспішай, — сказала вона рівно, — поспішиш — людей насмішиш, яким слабким демон не був би, все одно будь обережна, бо навіть слабкий може вбити.

Я висмикнула руку, бо мені здалося, що якщо вона ще секунду триматиме мене, я або зірвуся на крик, або взагалі не зможу рушити.

— Знаю, — сказала я різкіше, ніж хотіла, — не треба мене повчати… твої повчання нічим не допоможуть.

Фрірен лише трохи підняла брову й мовчки дивилася, як я віддаляюся, і десь на краю свідомості я розуміла, що це, можливо, перший раз, коли хтось отак відмахнувся від її поради, але зараз у мене в голові було зовсім інше, і я не мала сил грати в “слухняну ученицю”.

Ворон піднявся вище й прокаркав, уже показуючи напрямок:

— Слідуй за мною, я покажу дорогу.

Я зітхнула й пробурмотіла, більше щоб не мовчати, ніж тому що справді хотіла пожартувати:

— Чудово. Завжди мріяла подорожувати з балакучим птахом.