Розділ 28

Минув тиждень після екзамену.

Я якраз була в маєтку Метелика — допомагала Кочо Канає з прибиранням. За її словами, це «очищення духу після бою», але на практиці це означало, що я на колінах мила підлогу в довгому коридорі, а Шинобу спостерігала й час від часу коментувала, що я пропустила пляму.

І це тому, що вона досі повністю не одужала. Канає розізлилася через те, що її сестра повернулася вся в ранах, а я — лише з легкими подряпинами. Тож поки меча в мене немає, мене карають за те, що я жива і здорова. Тобто я щодня протягом тижня приходжу сюди й мию підлогу, а ті троє просто милуються.

У коридорі пахло гліцинією й свіжими травами. Було спокійно.

Надто спокійно.

— Каа-а-ар!

Я здригнулася так, що відро перекинулося і вода розлилася по щойно вимитій підлозі.

Шинобу почала голосно сміятися й ледь не досягла децибелів Ренґоку. Я скривилася: вона не тільки своїм орлиним оком діє мені на нерви, помічаючи кожну пилинку, а ще й сміється з чужого горя.

На перилах сидів мій ворон. Білий, з чорною прикрасою на шиї й уважними сірими очима, у яких було забагато розуму, як для звичайного птаха.

— Філія Аденаве, — урочисто прокаркав він. — Твій меч готовий.

Я повільно підвелася.

— Уже?..

Шинобу різко обернулася.

— Серйозно?!

— Доставлено до маєтку Аденаве, — продовжив ворон. — Очікує господарку. Передано Фрірен Аденаве.

Серце вдарило сильніше.

Тобто він уже вдома.

У нашому маєтку.

Я кинула ганчірку на підлогу.

— Канає мене вижене, — пробурмотіла я.

Шинобу лише посміхнулася.

— Я скажу, що це надзвичайно духовний виклик.

Я навіть не сперечалася. Вибігла з маєтку Метелика і перестрибнула через паркан. Ворон злетів і полетів попереду, ніби контролював, щоб я не звернула кудись не туди.

Дорога до маєтку Аденаве здавалася коротшою, ніж зазвичай. А може, це просто я бігла швидше.

На горезонті вже з'являлися обриси маєтку. Сама навіть не пімітила, як ще більше прискорила темп. Я відчинила двері й одразу відчула звичний запах дерева й металу — Фрірен завжди тримала маєток в ідеальному порядку.

Вона чекала.

Стояла біля низького столу в центральній залі, схрестивши руки. Її вираз обличчя був спокійний, як завжди.

На столі лежав темний футляр.

— Ти запізнилася на дві хвилини, — рівно сказала вона.

— Що? — різко вимовила я піднімаючи брову.

— Нічого.

Я підійшла ближче.

Футляр був простий, без прикрас. Ніякого зайвого блиску — тільки функціональність..

Я поклала долоню на кришку.

— Відкривай, — сказала Фрірен.

Я підняла кришку.

Усередині лежав клинок. Сріблястий, чистий, ще без кольору. Руків’я щільно обмотане білою тканиною, гарда у вигляді сніжинки.

.— Це я гарду підігнала! Подобається!

— Так...

Я обережно взяла його в руки.

Метал був холодний лише мить.

Потім по лезу від руків’я до вістря повільно поповз відтінок. Спершу тонка лінія світлого сірого. Потім колір став глибшим, насиченішим, ніби всередині металу розкривався місяць.

Клинок засяяв холодним сірим.

Я затамувала подих.

Фрірен підійшла ближче, уважно спостерігаючи.

— Не очікувано, — сказала вона спокійно.

Вона закрила очі.

Це мене налякало не вже такий колір це погано.

Я підняла меч перед собою. Лезо відбило світло з вікна, і сірий відблиск ковзнув по стінах.

Тиждень тому я бігла до воріт без зброї, залишивши попередній клинок у демоні.

Тепер я стояла в маєтку Аденаве зі своїм власним мечем Нічірін.

— Не загуби цей, — спокійно додала Фрірен.

Я криво посміхнулася.

— Постараюся. 

— Напевно, ти подумаєш, що це просто дурні повчання, але… Усі починають зі слабкості. З часом вони поступово стають сильнішими. Не марнуй час, порівнюючи себе з іншими. Щодня ти маєш ставати сильнішою, ніж була вчора. І тоді сила сама прийде до тебе…