Розділ 27

— Я думав, ти не встигнеш! — голос Ренґоку прогримів поруч, гучний і щирий.

Я повільно сіла на камінь, відчуваючи, як холод проходить крізь тканину. Тіло тремтіло не від страху — від різкого спаду напруги.

— Я теж так думала, — видихнула я. — І тепер я без меча. Довелося залишити його в демоні, щоб встигнути.

Він коротко розсміявся.

— Меч можна замінити! Життя — ні!

Я фиркнула.

— Так, але все одно шкода. Гарний був меч. Тепер десь у лісі стирчить як пам’ятник моїй паніці.

Раптом позаду нас з’явилися ті самі дівчата, що відкривали екзамен. Їхня поява була такою ж тихою й раптовою. Вони попросили всіх, хто повернувся, стати в стрій.

Ми підвелися.

Кам’яні ворота позаду зникли, ніби їх ніколи й не було. На їхньому місці з’явилися довгі столи, акуратно розставлені в ряд.

Перша дівчина заговорила спокійно, але чітко:

— Вітаємо вас. Відсьогодні ви — офіційні мисливці на демонів. Ви пережили три дні на горі Фудзікасане. Не всі доходять до кінця. Ті, хто стоїть тут, довели, що гідні вступити до Корпусу.

Друга продовжила:

— Наша організація діє таємно. Уряд не визнає нас офіційно, але Корпус існує вже сотні років і стоїть між людьми та темрявою.

Їхні голоси звучали рівно, без пафосу. Просто факти.

Нам пояснили основне: демона можна вбити лише сонячним світлом або мечем Нічірін — клинком із особливої сталі. Сьогодні кожен із нас отримає форму Корпусу та обере руду для свого майбутнього меча. Колір леза проявиться після першого контакту з власником.

Дівчата вказали на столи.

Ми підходили по черзі. І саме тоді серед учасників я побачила Шинобу.

Вона стояла бліда, з перев’язаним боком, але на ногах. Побачивши мене, ледь усміхнулася.

Слава Богу.

Коли настала моя черга, один із загону Кацуї передав мені акуратно складену форму. Тканина була щільна, але легка. Потім я підійшла до столу з камінням.

Переді мною лежали шматки руди — різні за кольором, текстурою, розміром. Я, чесно кажучи, у цьому нічого не розуміла.

І раптом перед очима сплив спогад.

Минуло пів року після смерті батька, коли один старий коваль узяв мене до себе в родину. Я пам’ятаю запах горна, жар, іскри. Він тоді довго розповідав про кування й гартування.

«Знаєш що, дитино, якщо коваль дасть тобі самому вибрати метал — тут не буде правильного чи неправильного рішення. Жоден коваль не зробить тобі поганий меч. Яку б сталь ти не вибрала, клинок буде добрий. Просто слухай своє серце».

Я подивилася на каміння перед собою.

Корпус не стане економити на нашій зброї. Їм немає сенсу давати нам щось погане.

Серце потягнулося до невеликого камінця середнього розміру на краю столу. Я взяла його.

Коли всі повернулися в стрій із формою й обраною рудою, дівчата продовжили пояснення.

У кожного мисливця буде свій колір меча — він відображатиме стиль, здібності та прихований потенціал.

Також кожному призначать ворона-касугаї — птаха, який передаватиме накази та повідомлення зі штабу.

У повітря злетіла ціла зграя. До когось підлітали звичайні чорні ворони, до когось — з прикрасами, у когось навіть не ворона, а сова чи горобець, чи ще якась пташка. Справжній різнобарвний зоопарк.

До мене підлетів білий ворон із тонкою прикрасою на шиї.

Я витріщилася на нього.

— Серйозно?

Ренґоку тихо пирхнув за спиною.

Дівчина плеснула в долоні — і всі замовкли, навіть птахи.

Нам оголосили ранги. Ми починаємо з Мідзуното — найнижчого. Далі ранги зростають за заслуги й силою. Найвищий рівень — Хаширо, Стовпи, еліта Корпусу.

Всього рангів десять: Мідзуното, Мідзуное, Каното, Каное, Цучіното, Цучіное, Хіното, Хіное, Кіното, Кіное і одинадцятий Хаширо

Ніяких зволікань. Ніяких заперечень. Смерть на службі — частина обов’язку. Порушення правил — карається.

Далі вони затихли на пару хвилин, а потім в один голос сказали:

— Віднині ваш шлях — це шлях меча. Нехай ваша рішучість буде міцнішою за страх.

Після останніх слів дівчата одночасно вклонилися — і зникли так само раптово, як і з’явилися.

Натовп почав розходитися.

Шинобу підійшла до нас. Вона ще кульгала, але трималася гідно.

— Вітаю, — тихо сказала вона.

— І я тебе, — відповіла я.

Ренґоку стояв позаду, задоволений, ніби це був найкращий ранок у його житті.

Ми почали спускатися з гори разом.

Дорогою ці двоє не давали мені спокою. Спершу через те, що я залишила меч у демоні. Потім — через білого ворона.

— Бачиш, — сказала Шинобу, — навіть твій ворон — біла ворона, як і ти.

— Дуже смішно, — буркнула я. — Я не просила індивідуальність у комплекті.

Ренґоку сміявся голосніше за нас обох.

Ми йшли вниз, сонце вже повністю освітило схили. Ліс більше не здавався пасткою — він залишився позаду.

Ми говорили про екзамен, згадували найгірші моменти, перебільшували власні подвиги й перебивали одне одного.

А потім Кьоджуро раптом запропонував:

— Якщо ви не проти, заходьте сьогодні до мого маєтку. Рамен після екзамену — це традиція в сім'ї Ренґоку. Було б чудово розділити його з друзями.

Я перезирнулася з Шинобу.

— Якщо там буде більше їжі, ніж демонів на цій горі, — я знизала плечима, — я згодна.