Розділ 26

Ми бігли так швидко, що в якийсь момент я перестала відчувати ноги. Повітря різало легені, ніби я вдихала лід, гілки хльостали по обличчю й руках, залишаючи дрібні подряпини, але я навіть не звертала на це уваги. Єдина думка крутилася в голові — встигнути.

Під час бігу я раптом усвідомила одну просту й неприємну річ: чим ближче ми підбиралися до початкових воріт, тим більше демонів з’являлося. Наче вони інстинктивно стягувалися до виходу, розуміючи, що здобич намагатиметься втекти саме туди. Поки що це були дрібні істоти, з якими я могла впоратися без особливих зусиль. Але якщо Ренґоку помилився і десь поруч ховався ще один сильний демон — або, не дай Боже, кілька — у нас могли виникнути серйозні проблеми.

Раптом із кущів і з гілок над головою зірвалося з десяток дрібних демонів. Худі, з перекошеними мордами й голодними очима, вони кинулися вперед, сподіваючись скористатися нашою втомою. Вони не були небезпечними поодинці. Але їх було багато, і вони не боялися йти гуртом.

Я вихопила катану.

— Ренґоку, біжи! — крикнула я, не обертаючись. — Я наздожену!

Він не став сперечатися. Лише кинув короткий погляд, притиснув Шинобу міцніше до себе й рушив далі. Його кроки швидко віддалялися, і я залишилася сам на сам із натовпом.

Першого демона я розсікла ще в повітрі, не дозволивши йому торкнутися землі. Другий налетів збоку — я обернулася разом із рухом і чистим ударом відтяла йому голову. Третій спробував зайти ззаду, але клинок випередив його на частку секунди.

Їх було десять.

Я впоралася швидко. Надто швидко.

Бо щойно останній розсипався попелом, із темряви вийшли нові силуети. Ще десяток. І ще кілька тіней позаду.

Я видихнула, стискаючи руків’я міцніше.

Вони не закінчувалися.

Я рухалася без зупинки: рубала, відступала, ковзала по вологій землі, не дозволяючи їм зімкнутися довкола. Кожен рух був простим і точним, без зайвого розмаху. Я не гналася за ефектністю — мені потрібно було прорватися вперед.

Ліс поступово рідшав. Між стовбурами пробивалося світло, і крізь крони я вперше побачила небо. Воно світлішало.

Схід бліднів.

Сонце мало з’явитися будь-якої миті.

Холод прокотився по спині. Якщо я затримаюся ще хоча б на кілька хвилин, не встигну повернутися до воріт. А якщо не встигну — доведеться залишатися тут до наступного екзамену. Без нормальної їжі, без води, серед демонів, що чекатимуть наступної ночі.

Я зробила різкий розворот і побігла вперед, залишаючи за спиною ще одного поваленого демона.

Позаду заревли. Вони кинулися слідом.

Я чула їхні кроки, відчувала їхній запах — кислуватий, гнилий. Вони були близько, занадто близько. Коріння чіплялося за ноги, гілки били по плечах, але я не зменшувала швидкості. На горі Сагірі я вже проходила подібні пастки й знала, що головне — не збитися з ритму.

Попереду з’явився просвіт. Кам’яні ворота.

У цей момент один із демонів зістрибнув із дерева просто переді мною, намагаючись перекрити шлях. Я не сповільнилася. Клинок пройшов крізь його груди й із силою прибив тіло до стовбура позаду. Лезо застрягло глибоко в корі.

Я відпустила руків’я.

Без зброї. Без часу на те, щоб витягнути її.

Позаду знову пролунало виття. Я краєм ока побачила, як стулки воріт почали сходитися. Світло ставало яскравішим, перші промені вже торкалися верхівок дерев.

Дихання рвалося з грудей. Серце гупало так сильно, що я майже не чула нічого іншого.

Я зібрала останні сили й стрибнула.

Кам’яна поверхня вдарила в плече, коли я перекотилася вже по той бік. За спиною з глухим гуркотом зачинилися ворота. Зовні ще кілька секунд чулося виття, але воно швидко перейшло в крик — різкий і обірваний, коли сонячні промені дісталися тих, хто не встиг сховатися.

Я лежала на холодному камені, важко дихаючи. Небо над головою вже було світлим, майже чистим. Сонце повільно піднімалося, ніби нічого не сталося.

Промені торкнулися мого обличчя.

Я заплющила очі й дозволила собі кілька секунд просто лежати. Ми встигли. Шинобу була по той бік воріт. Я — теж.

Екзамен закінчено.