Розділ 25

Ми рухалися швидко. Ренґоку йшов трохи попереду, розрізаючи стежку крізь зарості, я трималася правіше, стежачи за тінями між деревами. Ліс знову став тихим, ніби нічого не сталося, але ця тиша більше не здавалася порожньою — вона просто чекала.

— Куди її відкинуло? — запитала я, не зупиняючись.

— У тому напрямку, — він кивнув ліворуч. — Удар був сильний. Вона пролетіла метрів двадцять, не менше.

Її справді відкинуло далеко. Удар демона був настільки сильним, що кілька молодих дерев стояли надломленими. На одному з них залишився клапоть тканини з її кімано.

Ми знайшли Шинобу не одразу. Спершу — ще кілька тіл дрібних демонів. Двоє лежали з акуратно проткнутими її клинком ранами. 

Коли я нарешті побачила Шинобу, вона стояла, притулившись спиною до старого дерева. Кімано розірване, рука в крові, волосся розсипалося по плечах. Ліва нога підгиналася, але вона вперто трималася на правій.

У руці окровавлений клинок.

На неї рвонув ще один слабкий демон. Він вискочив із кущів, сподіваючись на легку здобич. Шинобу перекотилася по землі, ухилившись від його кігтів, і ледь встигла підвестися.

— Шоста стійка: Спалах Замерзлої Блискавки.

Крижаний удар розсік повітря, і голова демона відлетіла вбік, ще до того, як він встиг повернутися до нас.

Після цього ліс знову стих.

Шинобу повільно підняла на мене погляд. У її очах з’явилося полегшення. Вона зробила крок уперед… і раптом її тіло обм’якло. 

Я встигла підхопити її за плече, але сили в ній уже не залишалося.

— Вона виснажена!.. — його голос вибухає різко й гучно, але в ньому чути не паніку, а палку турботу. Полум’я в очах спалахує ще яскравіше.

— І втратила багато крові! — додає він твердо, з металевою ноткою рішучості. Кожне слово звучить чітко, наче удар клинка об землю. Це не просто констатація — це сигнал до негайної дії.

На боці під розірваною тканиною виднівся густий шар темної пасти — її власна суміш для зупинки кровотечі. Вона зробила все правильно. Просто межа витривалості була досягнута.

Ренґоку без зайвих слів підхопив її на спину. Він рухався обережно, але швидко, ніби вага для нього нічого не важила.

Я оглянулася довкола. Запах крові вже розійшовся. Дрібні демони не ризикнули підійти під час бою, але тепер могли стягуватися з усіх боків.

 — Ми занадто далеко від початкової точки! — його голос розітнув повітря, гучний і дзвінкий, наче удар меча. У словах бриніли впевненість і невгасимий запал. — Якщо хочемо встигнути — маємо поспішати!

Він мав рацію, екзамен вимагав не лише вбити демонів, а й повернутися в безпечну зону до визначеного часу. Якщо залишитися надто далеко — можна просто не встигнути.

Я кивнула й стала попереду, розчищаючи шлях.

Ми рухалися швидше, ніж раніше. Ренґоку ніс Шинобу впевнено, не дозволяючи їй битися об його спину. Її голова безвольно схилилася на його плече, волосся розсипалося по кімано.

Я слухала ліс. Кожен шурхіт, кожен зламаний сучок.

— Якщо підійдуть — не зупиняйся, — сказала я, не озираючись. — Я прикрию.

Попереду між деревами почало виднітися світліше повітря — межа густішої частини лісу.

Але до фінішу ще треба йти.