Розділ 23

Коли ворота зачинилися, ми ще кілька секунд стояли на місці, звикаючи до звуків лісу Фуджікасана. Ліс виглядав звичайно — густі дерева, вологий ґрунт, туман між стовбурами. Але дуже швидко стало зрозуміло, що «звичайно» тут означає небезпечно.

Туман рухався дивно — не за вітром, а ніби сам по собі. Гілки поскрипували, хоча повітря було майже нерухоме. Пахло сирістю й гниллю, і цей запах перебивав усе інше.

Шинобу стала ближче до мене й стиснула мою долоню.

— Не розходимося. Ходимо спиною до спини. Тут демони не тупі, вони влаштовують пастки.

— Та я вже зрозуміла, — буркнула я, хоча й без заперечень стала так, як вона сказала.

Ми просувалися повільно. Я намагалася не реагувати на кожен шурхіт, але Шинобу напружувалася від будь-якого звуку. Мене це трохи дратувало — не через неї, а через те, що й сама починала піддаватися.

Десь углибині лісу пролунали крики. Короткі, різкі. Потім — тиша. Ми не коментували це. Обидві розуміли, що екзамен уже почався по-справжньому.

Через кілька хвилин ми натрапили на тіло одного з кандидатів. Хлопець лежав на землі неприродно скручений. Його затиснуло між двома деревами, які ще повільно поверталися на місце, ніби пружини. Кора була подряпана, земля розрита.

Я присіла, оглянула сліди.

— Хтось керує деревами?

Шинобу кивнула.

— Демон із технікою контролю рослинності. Не найвищий рівень, але достатньо небезпечний. Він десь поряд.

Ми пішли далі, уважніше дивлячись під ноги. Відчуття, що за нами спостерігають, ставало нав’язливим. Я різко розвернулася й зробила випад — у тумані справді ховався демон. Він не встиг нічого зробити.

— Можна було не так різко, — пробурмотіла Шинобу.

— Він ішов за нами, — відповіла я. — Краще прибрати одразу.

Вона вже відкрила рот, щоб заперечити, але завмерла.

— Не обертайся, — тихо сказала вона.

Я не рухалася. За спиною відчувалося щось велике. Повільне дихання. Важкі кроки.

Шинобу витягла флакон і вставила його в задню частину піхов клинка. У ту ж секунду ґрунт під ногами почав рухатися — з-під нього вирвалися корені.

— Ліворуч! — крикнула вона.

Я перекотилася, і перед нами з туману вийшов демон.

Він виявився чималим — широкі плечі, товсті руки, шкіра темно-зелена, ніби вкрита мохом. Рухався швидше, ніж очікуєш від такої маси.

— Маленькі дівчатка, — протягнув він, оглядаючи нас. — Умене сьогодні трапеза!

Він атакував першим. Удар був сильний, мене відкинуло в дерево. Повітря вибило з грудей, у роті з’явився смак крові. Шинобу вже різала його руку, вкриваючи її отруйними ранами. Демон поморщився, але стояв упевнено.

Корені знову вирвалися з землі, намагаючись схопити нас.

Я зосередилася, зібрала холод у легенях.

— Дихання Льоду. П'ята форма. Дощ Крижаних Клинків!

Я, як падуюча зірка, налетіла на демона, пронизуючи його тіло так швидко, наче на нього впало тисячу мечів. Та коли я хотіла заваршити техніку на його шиї. Меч застряг, а моє тіло опинилося в його руках.