Розділ 22

Нас супроводжували ворони наставниць. Дорога до гори зайняла майже пів дня. Спершу бігли, потім стрибали по гілках з метою прийти в часно. Розмов майже не було.

Чим ближче ми підходили до підніжжя гори, тим важчим ставало повітря. Місце для екзамену обирали не випадково: старий ліс, густий, майже не зачеплений мисливцями. Демонів тут не винищували повністю, лише стримували, щоб популяція не виходила за межі. Для кандидатів — ідеальні умови.

Біля воріт уже зібралися інші учасники. Близько двох десятків. Різні за віком, статурою, досвідом. Дехто стискав руків’я меча так, що біліли пальці. Один хлопець щось шепотів собі під ніс — чи то молитву, чи то прклятя. Дівчина в темному плащі стояла окремо, дивлячись кудись поверх усіх, із кам’яним обличчям. Там був і хлопець, який мене зачепив — вогняне волосся й жодного сумніву на обличчі. Було видно, що кожен переживає по-своєму, але той, навпаки, радів — усмішка з його обличчя не зникала.

Ми опинилися серед них без особливого ажіотажу. Кілька поглядів ковзнули по наших кімано, затрималися на емблемі. Хтось оцінював. Хтось просто намагався не дивитися в очі.

Ворон Канає тихо нагадав Шинобу про її сильні сторони — про отрути, про контроль дистанції, про те, що в замкненому просторі лісу це може стати вирішальним. Шинобу уважно слухала й кивала, уже повністю зосереджена.

Ворон Фрірен підлитів до мене. Він не говорив довго. Лише коротко нагадав, що сила без контролю — це ризик, а екзамен не про ефектні прийоми. Я кивнула. Усередині все одно крутилася одна проста думка: усі ці екзамени — той ще клопіт. Наче мало нам було боїв, треба ще офіційно доводити, що ми здатні вижити. Наши наставниці Хашири, вони могли і замовити за нас словечко і не пудрити нам мозок екзаменами.

Коли всі кандидати зібралися. Перед воротами з'явилися дві дівчини, років дев'яти. Їхній голос був тихий, але всі його чули.

Вони пояснив правила ще раз: три доби в межах позначеної зони. Повернення до цих воріт до світанку третього дня. Допомоги не буде. Наставники не втручаються.

Коли вони закінчили, важкі металеві ворота почали повільно підніматися.

Я поглянула на полум’яного хлопця ще раз — він загорівся ще сильніше. Як людина може радіти можливій смерті?

Полум’яний хлопець відчув мій погляд і повернувся до мене. Тоді я побачила емблему маєтку Полум’я. 

— Рен...ґо...ку?

За воротами виднівся темний вхід у ліс — густі дерева, туман між стовбурами, вузька стежка, що швидко губилася в хащах.

Ми увійшли, вогняний хлопеці одразу зник, а ми залишилися з іншими мисливцями. 

Ворота різко опустилися за нашими спинами, коли останній кандидат переступив межу. Глухий звук замків прозвучав остаточно.

Повітря в лісі було прохолодним і вологим. Запах сирої землі й демонів перебивав усе інше. Десь угорі каркнула ворона.

Шинобу стала поруч зі мною. Вона вже не виглядала блідою. Скоріше зібраною.