Розділ 19

Темрява кімнати була м’якою, як пухова ковдра, а тиша нагадувала спокій після шторму. Легкий аромат гліцинії лоскотав ніс, і я всім тілом відчувала, що можу нарешті видихнути. М’язи боліли й тремтіли, але це був не бойовий біль, а тихе нагадування: ми вижили.

Я повільно розплющила очі й побачила світлу стелю з пурпуровими метеликами по кутках. Маєток Метелика — місце, де навіть після смертельної битви можна знайти спокій.

Спроба підвестися змусила мене похитнутися. Ноги ледве слухалися, руки тремтіли. Поруч лежала Шинобу — бліда, перев’язана, але з легкою усмішкою. Наші погляди зустрілися, і стало спокійніше.

Слова не знаходилися, зате спогади накочувалися хвилями. Підсвідомість переконувала, що я вже мертва. Та тепло кімнати й запах квітів доводили протилежне: біль означав життя.

Двері раптово відчинилися. Фрірен з’явилася в прорізі з підносом супу, усміхаючись ширше за сонце.

— О! Встали! Я вже думала, доведеться вас будити відром води.

Спогад про таке пробудження на тренуваннях змусив мене здригнутися. Обличчя скривилося саме по собі. Навіть після майже смертельного бою вона примудрялася жартувати. За нею тихо зайшла Канає — стримана, серйозна, але напруження в її очах видавало хвилювання.

— Ви взагалі розумієте, що зробили? Пів тисячі демонів. Ми два роки їх збирали. Вас мали з’їсти за хвилини!

Шинобу ледь помітно всміхнулася.

— Ми билися один день… А далі просто лежали. Тобто сім днів…

— Два дні, — спокійно поправила Фрірен. — Я стежила за вами. Щойно тіло Філії впало, я вас забрала.

Я лише закотила очі. У Шинобу — скромність із домішкою гордості, у Фрірен — пряма правда без прикрас.

Канає підійшла й поклала долоню мені на плече.

— Ви впоралися. Той демон вас не зламав.

— Звучить так собі, — буркнула Шинобу. — І чому обіймаєш її, а не мене?

Канає м’яко усміхнулася й зробила крок до неї, але тепло вже розлилося всередині — полегшення й тиха гордість.

Фрірен поставила піднос на стіл і схрестила руки.

— Їжте. Ви виснажені. І якщо ще раз спробуєте загинути — я вас особисто приб’ю.

Я фиркнула.

— Неперевершена логіка.

— Мовчи й їж, — відказала Шинобу.

Суп був густий і теплий. Кожен ковток повертав сили. Без демонів, без бою — тільки ми й короткий перепочинок.

Фрірен завжди такою була: могла злитися чи хвилюватися, але замість цього вставляла дивнуватий жарт. У цьому й кривалася її сила — робити важке трохи легшим. Хоча для неї це, мабуть, справді легко. Вона ж Хашира.

Шинобу тихо посміхалася, і без слів було зрозуміло: ми вистояли. Канає більше не здавалася напруженою — її турбота відчувалася в дрібницях.

Серце ще билося швидко, м’язи ни́ли, але це вже не лякало. Це означало, що ми живі.

Фрірен спостерігала за нами з удаваною суворістю, ніби перевіряла стан після бою. Її турбота все одно прослизала крізь жарти.

Я заплющила очі. Плечі повільно розслабилися, дихання вирівнялося. Сьогодні світ дозволяв нам просто бути.

Ми сиділи мовчки, інколи сміялися. І в цій тиші було щось важливе: ми вже не просто учні. Ми частина цього трохи божевільного світу, де наставниці рятують життя й одночасно кепкують із нас.

І саме в цьому — справжня сила маєтку Метелика.