Розділ 17

Тиша тягнулася надто довго.

Я встигла відчути, як утома починає гризти зсередини, як тіло, позбавлене адреналіну, намагається згадати, що воно поранене, виснажене, майже порожнє. М’язи тремтіли від перевантаження. Я не опускала меч лише тому, що знала: варто дозволити собі розслабитись і він нападе.

Шинобу стояла за десять метрів від мене. Не близько — але й не далеко. Так, щоб бачити мене, і щоб я бачила її. Її дихання було поверхневим. Вона виглядала спокійнішою, ніж мала бути.

Демон зробив крок.

Лише один.

Земля під ногами ледь чутно скрипнула, але цього вистачило, щоб по тілу пройшла хвиля адреналіну. Він не прискорився, не напав, не зробив нічого, що можна було б назвати атакою.

Але простір між нами змінився.

Повітря стало густішим, ніби хтось стискав його невидимими пальцями. Я відчула, як тиск ліг на груди, як подих став коротшим. Інстинктивно зробила крок назад — і тут же зупинилася, змусивши себе стояти.

Демон дивився прямо на мене.

Його погляд був спокійний. Занадто спокійний. У ньому не було ні жадоби, ні злості. Лише оцінка — холодна, як у мисливця, що вирішує, з якого боку різати.

І тоді він рушив.

Він просто зник із того місця, де стояв.

Світ здригнувся.

Я встигла лише підняти меч. Удар прийшов миттєво. Не по лезу — по тілу. Було чутно, як ребра тріснули ще в трьох місцях, повітря вибухнуло в легенях, ноги втратили землю, і я вдарилася спиною об стовбур дерева так сильно, що на мить світ побілів.

Я ще падала, коли почула рух.

Шинобу.

Вона зреагувала швидше за муху (муха може бачити сто кадрів в секунду — це робить її такою невловимою). Фіолетовий спалах розрізав туман, її тіло ковзнуло вперед, майже горизонтально до землі. Удар — ідеальний, смертельний для будь-якого демона.

І для цього теж.

Демон навіть не повернувся повністю. Лише трохи нахилив голову — і меч Шинобу ковзнув по його плечу, залишивши неглибокий поріз.

Поріз.

Я побачила, як Шинобу завмерла на частку секунди — цього було достатньо. Її отрута не спрацювала миттєво. 

Демон зробив ще один лінивий рух. Повітря навколо Шинобу здригнулося, і її відкинуло вбік, крізь курчі*, у туман. Я почула глухий удар тіла об землю.

— Шинобу! — голос вирвався сам, хрипкий й зірваний.

Шкіра демона нарешті почала покриватися фіолетовим, але він сильніший за попередніх демонів. Він з легкістю пристосувався до отрути і фіолетові плями на шкірі почали зникати.

— Чорт, а я вже понадіялася, — тим самим, хрипким голосом промовила я протираючи писок* від крові.

Спершись на меч я піднялась на ноги, ігноруючи біль у спині, у ребрах, у руках. Холод рвонув усередині, слухняно зібрався в диханні. Я знала: ще один такий рух — і він просто зламає нас обох.

Демон повернувся до мене повністю.

Тепер він дивився з очікуванням.

Наче дозволяв мені його вдарити.

Я відчула, як кров шумить у скронях, як страх намагається прорватися — і як поруч, десь у тумані, Шинобу намагається підвестися. Вона жива.

Я зробила крок уперед.

Ліс мовчав.
Туман стискався.

Примітка:

Курчі — кущі на Закарпатському діалекті

Писок — рот теж на діалекті