Розділ 16

Орда вмирала довго.

Вона кришилася, ламалася, розсипалася шматками, наче щось, що зібрали нашвидкуруч і тепер це не витримувало напруги. Демони ще намагалися рухатися, ще кидалися вперед, але їхні стрибки були марними. Те, що раніше дихало в унісон, тепер задихалося.

Ми били без пауз. Мій меч рубав голови, як мясорубка мясо.

Тіло працювало на залишках сил, кожен рух був витиснутий із м’язів, як остання крапля води в сухій річці. Плечі пекли, спина горіла, зап’ястки німіли так, що я ледь відчувала руків’я меча.

Холод, мій холод, слухався дедалі гірше. Він не збирався акуратно, як під час тренувань. Він розливався хаотично, різав зсередини, залишаючи після себе втому й біль.

Останні демони падали майже мовчки. Тіла розпадалися, попіл осідав на землю, і туман, що ще хвилину тому здавався живим, почав відступати.

І тоді — тиша.

Я стояла, схиливши голову, намагаючись втримати рівновагу. Світ трохи хитався. У вухах дзвеніло. Серце билося так сильно, що кожен удар віддавався в зламаних ребрах. Я відчувала смак крові у роті, навіть не знаю чи то моя, чи то не моя

Ліс завмер.

Гілки більше не скрипіли. Листя не шелестіло. Навіть повітря, здавалося, перестало рухатися. Простір навколо нас стиснувся, став щільнішим, важчим, наче хтось накрив усе невидимою кришкою.

— Він тут, — раптом з туману долинув хриплий від втоми голос Шинобу.

Те відчуття, яке ми ловили раніше краєм свідомості, тепер не ховалося. Воно тиснуло і це відчуття змушувало біль в грудях посилюватися. Як гора, що стоїть поруч і не потребує доказів власної ваги.

З туману попереду почала формуватися постать.

Він вийшов — крок за кроком, спокійно, ніби ліс розступався перед ним сам. Його рухи були надто плавні для істоти, створеної для вбивства. Жодної зайвої напруги. Жодної поспішності.

Високий. Стрункий. Силует чіткий, майже людський — і від цього ще страшніший. Його очі не світилися голодом, не палали люттю. Вони були темні, глибокі та уважні. Він дивився так, ніби бачив нас не як ворогів, а як сміття, яке забув викинути.

Туман тримав дистанцію. Повітря стало холоднішим, але не різким — глухим, важким, як у глибокій печері. Я відчула, як волосся на потилиці піднімається, як тіло реагує швидше, ніж розум.

Я випрямилася, змусивши ноги тримати вагу. Коліна тремтіли, але я не дозволила собі опустити меч. Холод зібрався всередині, з болем, з опором, але підкорився. Я знала: якщо зараз дам слабину — він це побачить і точно використає проти нас.

Демон зупинився за кілька кроків.

Роздивлявся, а потім психопатично посміхнувся.

Йому подобалося бучити наші вже полу живі тіла, які хоч якось намагалися триматися на ногах. Наші рани. Наша втома. Наше збите дихання. Все це змушувало його посміхатися.

Я відчула, як серце знову пришвидшилось, від цього ще більше заболіли ребра. Усе, що було до цього, — лише пролог.