Розділ 15

Спочатку — тихо, майже непомітно.
Наче сам ліс затамував подих, ніби величезний організм, що прокинувся після довгого сну. Легкий вітер колихав гілки, але вони раптом вигнулися не просто від руху вітру, а ніби намагалися доторкнутися до нас, витягти з лісу, з’їсти поглядом. Земля під ногами затремтіла, невидимий тиск пройшов через стопи, крізь кістки, крізь сухожилля. Слухання і нюх загострилися самі по собі: запах вологого моху змішувався з чимось гнилим, чужим, від чого мороз пробирав тіло зсередини.

Шинобу рухалася поруч, тихо, майже невидимо, її очі світилися в темряві, а я відчувала: вона насторожена, як кішка, що чує подих тигра. Я ковтнула, усвідомивши, що ми тут не просто гості. Ми — здобич.

І тоді вони з’явилися.

Спершу поодинокі, майже непомітні силуети в тумані, темні й беззвучні. Я могла б подумати, що це лише тіні, якщо б не рухи — різкі, ритмічні, як єдиний організм. А потім їх ставало все більше, і більше, і більше. Стрибки, кроки, лязг кігтів по корі дерев, шелест крижаного листя — і повітря навколо нас стало густішим, важким, як у печері, де повільно накопичується отруйний газ.

Я хотіла крикнути, але навіть голос здався зайвим. Мовчання — ось що важило тут, а шум лісу розкрився у сотні очей, що дивилися прямо на нас. Фіолетові, червоні, жовті, зелені — вони блищали у тумані, як небачені зорі, що спостерігають, чекають, вивчають. Не крики, не рик, не шелест шкіри — тільки очі. І дихання. Глухе, рівне, як биття одного величезного серця, що стискає і виштовхує повітря.

Я відчула, як м’язи напружилися самі по собі. Кожен крок — боротьба за баланс. Кожен подих — як ковток льоду. Я відчувала тиск не лише зовні, а й всередині, всіх органів, кісток і м’язів, як якщо б ліс хотів змусити нас зупинитися, впасти, зламатися, стати частиною темряви.

Шинобу ковзнула вперед, невловима і точна, як тінь у нічному тумані. Один удар її меча — і демон впав, не встигнувши зробити крок. Наступний, ще один — і ще кілька — її рухи були надто швидкими, надто холодними. Але їх було занадто багато. Їхня кількість, їхнє однорідне дихання, їхній ритм — все це тиснуло на мозок, змушувало думати не про рухи, а про виживання.

Я відчула, як ліс почав рухатися. Не дерева, не гілки — темрява, що нас оточувала, повільно, безперервно, тяглася до нас, тягла до себе. Я відчула, як кров почала кипіти, як серце вивернулося на максимальні оберти, як холод став жаром у грудях. Дихати було важко. Кожен вдих ніби забирав сили. Кожен видих — наче викреслював частину тіла з життя.

І серед цього хаосу я раптом побачила його — сильного демона — не безпосередньо, а у відблиску туману, позаду, як тінь, що спостерігає. Він не зробив кроку, не рикнув. Лише спостерігав. Його присутність відчувалася навіть крізь сотні демонів перед нами, через гуркіт гілок і злетів, через тремтіння землі.

Я зрозуміла: поки ми боремося з ордою, поки наші тіла рухаються, намагаючись не залишитися живими шматками, він спостерігає. Вивчає. Чекає.

Туман обволік нас щільніше, холод проникнув у легені й серце, змушуючи рухатися лише інстинктивно. Моя рука тремтіла, але стисла меч, а очі шукали Шинобу поруч. Ми рухалися, сплітаючись у єдиний ритм бою, один удар — одна відчайдушна оборона, і ще удар, і ще. Орда перед нами була немов живий океан, що котиться вгору і вниз, вбиває і знищує все, що зустрічає.

Я згадала батька. Його руку, його усмішку, його кров на снігу. І знала: сильний демон бачить мене так само, як бачив би мій страх, якби міг.

І поки ми відбивалися від нескінченної хвилі, його постава залишалася у тіні. Він не квапився. Він чекав, нашої виснажиності. І коли з’явиться, ми дізнаємося, що таке справжня гра смерті.

— Я... тут... НЕ... ПОМРУ!