Розділ 14

Демони дихали в унісон — як один величезний організм, що прокидався повільно й уважно, дивлячись на нас сотнями голодних очей.

Туман стискав легені, холод просочувався всередину — не той, знайомий, тренований холод гори Сагірі. Це був інший. Чужий. Холод лісу, який не вбиває одразу: він або пожирає, або перекроює тих, хто насмілився ступити під його крони.

Демони рвалися з усіх боків, стрибок за стрибком, мов сотні тіней, що втратили форму. Перший був масивний, широкий, його кігті розсікли повітря там, де щойно була я. Крок убік. Вдих. Холод пройшов тілом, вирівнюючи рухи, зосереджуючи.

Меч ковзнув уперед — швидше за подих.
Плоть демона розійшлася, ніби це був не живий організм, а згусток туману. Але паузи не було: за першим уже летіли інші.

Я розверталася, рубала, відступала, знову йшла вперед. Один із них злетів на дерево, кинувся зі спини — і в ту ж мить фіолетовий спалах розрізав простір. Шинобу рухалася між тінями, майже не торкаючись землі. Її удари були мікроскопічними, майже ніжними — і смертельними. Демони падали через секунди, корчилися, розпадалися на отруйний пил.

Ми трималися поруч. Інакше було не вижити.

Навколо почали валитися дерева. Важкі тіла демонів ламали стовбури, крони хиталися, а туман ставав густішим, синішим, ніби ліс спостерігав із задоволенням. Здавалося, що рухається не орда — рухається сама темрява.

Хвиля за хвилею.
Без кінця.

Моя кров кипіла. Серце билося надто швидко, повітря пахло вже не туманом — смертю. І серед цього хаосу пам’ять вдарила зненацька.

Батько.
Ненависний погляд за, яким ховалася торбота.
Кров на снігу.
Нерухоме тіло.

Переді мною з’явився демон — як чорна пляма. Світ звузився до однієї точки. Ліс зник. Зникли крики, рух, навіть біль.

Я завмерла.

Рука затремтіла. Якщо зараз не впораюся — усе було марно. Його смерть. Моє життя. Усе.

Я вдихнула. Глибоко. Так, як вчила Фрірен.
Холод увійшов у легені, у судини, у саме серце. Він не глушив — він вирівнював. Робив ясним.

Демон кинувся вперед.

Я — теж.

Удар був точним і остаточним. Меч увійшов так глибоко, що демон не встиг видати жодного звуку. Тіло розлетілося навпіл — і разом із ним зникло все.

Настала тиша.
Справжня. Глуха. Тиша...

Я моргнула.

Переді мною не було тіла.
На землі лежав валун — розрубаний ідеально навпіл.

Туман почав розсіюватися, ніби сам ліс визнавав поразку… або відкладав наступний хід. Я стояла, задихаючись, із тремтінням у руках, не до кінця усвідомлюючи, що зробила.

Позаду я відчула присутність Шинобу. Виснажену.

Полегшення тривало лише мить.

Бо ліс знову загуркотів.