Розділ 13

— А ну, дівчата, рота підйом! — горланила Фрірен так, ніби світанок був її особистим наказом, а Сонце — недбалим підлеглим.

Канає притягла Шинобу ще затемна, десь о шостій. Та вигляд у неї був такий, ніби вона не прокинулася — її вирвали зі сну без попередження. І з тієї самої миті ці дві… істоти з дивним блиском у погляді взялися за нас так, ніби втома й сон були особистою образою для них.

— Шинобу, Філія! — почала Канає, розмахуючи руками надто жваво для такої години. — Вчора ми з Фрірен пили чай у маєтку Метелика і...

— Вам не здається, що той чай був… надто міцний? — пробурмотіла Шинобу, ледве тримаючись на ногах.

— Не пере-чи-ти старшим! — Канає спалахнула. — Ми відправимо вас у ЛІС. У той самий, який ми ГОТУВАЛИ два роки!

Готували ліс…
Це що, святковий торт? — подумала я, але мудро промовчала.

Фрірен не дала нам навіть секунди на усвідомлення. Вона просто схопила нас із Шинобу за руки — і потягла вперед, легко й невблаганно, як тягнуть котів до води, знаючи, що вони будуть пручатися.

Ми йшли довго. Три години. Або чотири. Час розчинився, як і моє бажання жартувати… а десь там — і бажання жити.

Коли перед нами відкрився сад гліцинії, я мимоволі зупинилася. Краса була майже неприродною — ніжна, тиха, така, в якій хотілося загубитися. Або заснути. Назавжди.

Я помітила, як Шинобу різко напружилася.

— Що? — прошепотіла я.

— Потім, — відповіла вона, не відводячи погляду від глибини саду.

Фрірен обернулася до нас і спокійно, майже байдуже сказала:

— Ви проведете сім днів у Темному Лісі за межами саду. Виживете — добре. Не виживете… ну, таке теж трапляється.

Після цього вона взяла Канає за лікоть — і вони просто зникли. Без слів. Без прощань. Наче нас тут ніколи й не було.

Ми з Шинобу рушили вперед. З кожним кроком повітря ставало густішим, важчим, ніби ліс дихав нам у спину. Наче шепотів: ще можна повернутися. Але ми знали — це брехня.

Коли ми ступили в ліс, нас зустріли двоє демонів. Вони билися між собою, але варто було їм нас побачити — і ненависть миттєво змінила ціль. Обоє кинулися на Шинобу.

Вона виглядала крихкою. Маленькою. Майже беззахисною.

Майже.

Шинобу рухалася так швидко, що я ледве встигала вловити її силует. Кілька точних, майже ніжних порізів — і вона відступила. На мить здалося, що цього недостатньо.

А потім я побачила.

Шкіра демонів почорніла, набуваючи фіолетово-синього відтінку, ніби сама смерть торкнулася їх зсередини. За мить вони розсипалися, не залишивши нічого — лише попіл і тишу.

— Яка романтична атмосфера, — мовила Шинобу спокійно, ніби ми стояли біля річки, а не серед щойно зниклих тіл. — Туман, демони… такий настрій.

Я зітхнула й машинально відбила мечем демона, що вискочив із кущів. Він зник так само швидко.

— Я не романтик, — відповіла я. — Але теж відчуваю цю… «романтику». Особливо коли нас намагаються з’їсти щосекунди. Тобі не здається, що наші наставниці просто вирішили позбутися нас найпростішим способом?

Шинобу тихо засміялася. Але сміх обірвався.

Бо ми побачили їх.

У темряві.
У тумані.

Очі.

Одні. Другі. Десятки. Сотні.

Фіолетові, червоні, жовті — вони заповнили ліс, як зорі заповнюють нічне небо. Тільки це було не небо. Це було пекло, що дивилося прямо на нас.

Я глянула на Шинобу. Вона — на мене.
І ми обидві — на хвилю, що насувалася.

Шинобу повільно витягла меч і широко всміхнулася. 

— Ну що ж… — прошепотіла вона. 

— Да почнеться різанина! — вигукнула я доповнюючи Шинобу

І ми рвонули вперед.