Розділ 12

Це був уже четвертий день. Я перестала рахувати удари серця — воно билося надто швидко й нерівно, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти без мене. Кожен м’яз болів так, що біль уже не кричав — він просто жив у тілі, став його частиною. Руки тремтіли навіть тоді, коли я стояла нерухомо. Відпочинок здавався чимось далеким і нереальним, як сон, як дитинство.

Я знала: якщо зупинюся — зламаюся.

«Ще», — наказувала собі.
«Ще раз».
«Ти не маєш права впасти».

Обличчя батька приходило без дозволу. Не у спогадах — у відчуттях. Тягар у грудях, порожнеча під ребрами, глухий сором за те, що я досі жива. Я стискала меч так сильно, що долоні німіли, і думала лише про одне: якщо не стану сильнішою — його смерть буде марною.

Я хотіла сказати, що не можу. Хотіла зізнатися, що тіло ось-ось здасться. Але замість цього з горла вирвалося лише хрипке дихання.

— Тату… — ім’я впало між ударами серця. — Я не маю права бути слабкою.

Я заплющила очі. Світ хитнувся. На мить здалося, що земля пливе під ногами. Я вдихнула — різко, жадібно, так, ніби тонула. Повітря було холодним і різало легені.

І тоді він з’явився.

Демон стояв спиною до мене. Перед ним лежало тіло — надто знайоме, надто нерухоме. У грудях щось обірвалося. Мить — і минуле зімкнулося з теперішнім, стираючи межу між ними. Я знову була тією самою дитиною, що не змогла нічого зробити.

Він обернувся.

Я не встигла подумати — тіло діяло саме. Демон рвонув уперед з нелюдською швидкістю. Його меч свистів так близько, що я відчувала, як повітря роздирає шкіру. Кожен промах був випадковістю. Кожен мій рух — на межі.

Страх накрив повністю. Але під ним було щось інше — чорне, гаряче, важке. Лють. Вона не кричала, не рвалася назовні. Вона стискала мене зсередини, змушуючи стояти.

Я вдихнула.
Раз.
Другий.

Крижані Пелюстки Завії.

Я відчула, як тіло слухається — всупереч болю, всупереч втомі. Рух був різкий, майже відчайдушний. У ньому не було краси — лише необхідність.

Меч розсік простір.

Демон розколовся — легко, неприродно, ніби ніколи не був живим. Але замість крові й плоті переді мною лежав камінь. Валун, розрубаний навпіл.

Я застигла.

Серце гупало в скронях. Світ здавався надто порожнім. Руки тремтіли так, що я ледь утримувала меч. Я не відчувала радості. Лише спустошення — і слабке, небезпечне усвідомлення: я змогла.

Голос Фрірен долинув ніби здалеку.

— Так тримати, Філіє. Канає, бачиш? Вона готова!

Я підняла меч ще раз. Не для удару — щоб переконатися, що він справжній. Усередині було холодно. Чисто. Болісно ясно. Ця бородьба з каменем відкрила, те що звичайними тренуваннями не відкриєш