Розділ 11 (Фрірен)

Філія вже третій день не спить — тільки й робить, що возиться з тим каменем. Вона не просить, але я бачу, як у ній щось гартується — і тіло, і воля. Я вірю, що в неї все вийде.

Раптом над садом пронісся ворон: знявся шум крил, і його крик розрізав тишу:

— Лист від Кочо Канає! — пронісся голос птаха.

— Чого вона хоче? — відгукнулася одна зі слуг, але я вже знала відповідь наперед. Канає не пише просто так.

— Пані Канає запрошує пані Фрірен до маєтку Метелика випити разом чаю! — доповів ворон.

Я дозволила собі ледь помітно усміхнутися. Запрошення Канає — це не просто про випивку. Це знак. Поклик, який можна тлумачити по-різному, але я бачу в ньому можливість відвести розум від каменю хоча б на вечір.

За пів години ми вже сиділи в теплій кімнаті маєтку Метелика. Канає мовчки розливала нам по малих чарках, і в повітрі стояв запах рису та квітів.

— Ти ж знаєш, що вона не впорається з тим валуном, — сказала Канає так, ніби вимовляла очевидність. Її тон був тихий, але в ньому прослизала тривога.

Я підняла чашу, крутила її в долонях і дивилася на край піни, що тихо танув.

— Якщо Філія розрубає камінь і пройде ще одне випробування, — відповіла я, спокійно зважуючи слова, — вона піде на екзамен. Якщо вона зламається на камені — не піде. І якщо не пройде друге — теж не піде. Але я впевнена: у неї вийде.

Канає довго дивилася на мене. В її очах була та м’яка турбота, за якою ховалася байдужість. Їй байдуже, чи пройде Філія, чи ні. Її хвилювало лише одне: якщо я помру, а Філія не стане гідною заміною, це сильно вдарить по корпусу.

— А якщо не вийде? — її голос ледь тремтів.

Я відчула, як усередині стискається знайоме відчуття відповідальності. Підняла чарку й закинула настоянку до рота. Рідина пекла горло і трохи впорядковувала думки.

— Тоді піде наступного року, — сказала я твердо. — Але ми дамо їй шанс.

Канає похитала головою, не відводячи очей від образу каменя, що стояв у моїй уяві.

— Ти навіть не припускаєш, що в неї може не вийти, — мовила вона і криво всміхнулася.

Я глибоко вдихнула й відпила ще дві чарки поспіль — щоб зігрітися, притиснути до себе хвилю переживань. Цей запах багато чому мене навчив — спогадам, втратам, рішенням. Але я не могла дозволити сумнівам зламати мене.

— Добре, — перервала я нашу недовгу тишу. — Підемо завтра. Подивимося, наскільки вона просунулася. Якщо вона розрубає бодай чверть каменю — ти теж почнеш у неї вірити.

Канає задумалася, потім пильно глянула мені в очі й повільно кивнула:

— Домовилися.

Я відчула, як напруга трохи спала. Завтра — випробування не лише для Філії. Воно для нас усіх. Я знову повернулася думками до каменя: хай буде важко, хай буде боляче. Але якщо вона проріже цей камінь — значить, уже не повернеться назад.