Розділ 7: Я буду кращою

Два дні я провела у Канає та Шинобу. Шинобу дбала про мене, обережно обробляла ногу та синці — її руки були легкі, мов крильця метелика, і кожен дотик дарував дивне відчуття спокою. Канає щоранку підтримувала мене теплими словами, і вперше за довгий час я відчувала, що комусь не байдуже, чи прокинусь я завтра. Ці дрібниці, немов тихі промінці сонця, поволі відновлювали мою розбиту душу.

Коли я повернулася до маєтку Аденаве, там панувала тиша. Фрірен не було, а на дверях висіла акуратно прикріплена записка:

"Я на завданні.
Хочеш — тренуйся.
Не хочеш — не тренуйся."

Я скривилася. Це було надто схоже на перевірку — на те, чи зможу я рухатися вперед без її присутності.

— Добре… — прошепотіла я сама до себе. — Тоді випробуй мене.

Всередині мене зігріло усвідомлення: тепер я сама вирішую, чи йти далі. Я випила трохи води, зібрала залишки сил і вирушила до гори.

Туман там був таким самим густим і гірким, як у першу ніч. Нитки та пастки залишалися на своїх місцях, ніби чекали мене. Але тепер страх не паралізував мене. Я стрибала легше, обходила капкани впевненіше, відчувала, де під ногами схована мотузка. Серце все ще калатало, але я рухалася швидше і точніше. Лише кілька подряпин нагадували, що небезпека була реальною.

Повернувшись до маєтку, я обробила рани маззю, яку дала мені Шинобу. Запах лікарських трав заспокоював тіло і розум. Я відчула дивну гармонію — навіть біль здавався не таким гострим, коли він поєднувався з теплом, яке залишалося в мені після турботи Шинобу.

Через тиждень відсутності Фрірен я кожен день спускалася з гори. Демони інколи з’являлися, але сонце робило їх слабкими. Я вбивала їх, спостерігаючи, як вони перетворюються на попіл під його променями. Я поверталася до маєтку майже без саден, інколи лише трохи запихала в шрами свій страх.

Раптом пролунав стукіт у двері.

— Філіє?

Я відкрила двері, і на порозі стояла Шинобу — її обличчя світили лагідні риси, а очі сяяли теплим світлом. У руках вона тримала невеликий пакунок.

— Я принесла тобі їжу, — сказала вона тихо, майже пошепки, але голос її був щирим.

— Могла б приготувати сама, але… якщо вже принесли, то не відмовлюся, — усміхнулася я й запросила її всередину.

Поки я метушилася на кухні, Шинобу сиділа поруч, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом. Я відчула її погляд майже фізично — ніжний, але проникливий, наче вона бачить мене наскрізь.

— Шинобу… — нарешті вимовила я, не витримавши. — Якщо хочеш щось запитати, просто скажи.

Вона тихо засміялася, прикривши губи долонею.

— Насправді… хотіла запропонувати тренуватися разом. Я теж ще не стала мисливцем і хочу скласти екзамен. Було б краще робити це разом, правда?

Моє серце здригнулося. Мене давно ніхто не просив бути «разом»… зі мною завжди було або «тримайся осторонь», або «ти зайва». А тут — пропозиція бути командою.

— Їжа скоро буде готова, — вигукнула я, обернувшись до неї з радістю, яку вже не могла стримати. — А після — можемо почати спільні тренування!

Шинобу лагідно усміхнулася. У цю мить я відчула тепло, якого мені так не вистачало роками. Тепло, що пахне домом, спокоєм, безпекою. Можливо, саме так відчувається справжня сім’я.

— Чудова ідея! — сказала вона. — Як щодо спарингу після обіду?

— З-звісно… — відповіла я, відвернувшись, щоб вона не бачила сльози в очах. Навіть якщо це були сльози радості, я ще не звикла, щоб хтось бачив мене такою.

Я приготувала рамен на курячому бульйоні та додала до нього оніґірі, які принесла Шинобу.

Вона лише глянула на страву, і я помітила, як в її очах заграли крихітні іскри — немов метелики кружляли навколо, народжуючи легку магію від її задоволення.

— Смачно? — запитала я, хоча відповідь була очевидною.

— Дуже! — вигукнула Шинобу щиро й без тіні стриманості.

— От і чудово, — прошепотіла я. І цього разу вперше за довгий час я відчула себе щасливою.