Розділ 5: Тренування

Я почала спускатися з гори. Одразу за щось зачепилася й упала — лицем у холодну землю. Дякувати Богу, це врятувало мене: під час падіння над моєю головою пролетів шмат стовбура, ніби мотузки спрацювали шарніром і збили його з курсу. Але найгірше чекало попереду — земля затремтіла під ногами. Я підняла голову і побачила: величезний валун котиться униз, мов місяць впавший на землю, що накриває все на своєму шляху. У тумані я губила орієнтир — куди бігти, як прокинутися від цього страшного сну?

«Вона мене вбити хоче!» — почувся мій крик. Серце калатало так голосно, що здавалося, воно виходить назовні. Дихати було важко, повітря смерділо кров'ю й смертю. Я дивилася під ноги й миттєво зрозуміла логіку пасток: мотузки були прив’язані між деревами, вони йшли одна напроти одної — дрібні сигнали в моїй голові шепотіли, де слід стрибнути, аби не зачепитися. Інтуїція підказувала, а тіло діяло — мінімальні рухи, різкі відштовхування, тремтіння, що змушувало плакати коліна.

Перестрибнувши одну мотузку, я відчула, як наступаю в яму. «Чорт забирай!» — вирвався з мене крик. Капкан стискав ногу, наче металеві пальці. Мені вдалося вирвати ногу з пастки, та валун уже наближався. Біль розпирала ногу, але вибір був кривавий і простий: терпіти біль чи дозволити собі смерті під каменем навіть не ставши мисливцем. Я вирішила терпіти. Рух — і знову рух, навіть якщо кожен крок віддавав у мозку ехо.

Згодом настала ще більша пастка: я натрапила на мотузку, що підвісила мене догори ногами. Холодний вітер налипав на шкіру; думка про розтрощену голову пронизувала холодом серце. Коли валун підкотився майже впритул, я зібралася в останню нитку сили, піджалася й ухопилася за гілку. Мотузка трішки піддалася під вагою — і, видно, порвалася від різкого ривка. Я впала, відчула землю під спиною і просто заплакала — не від болю, а від того, що ще жива.

Відпочивати довго не могла: страх і сморід штовхали вперед. Кожна травинка під моїм поглядом ставала потенційною пасткою; я йшла, мов по мінному полю, уважно й повільно оминала небезпечні ділянки. Попереду відкривався крутий спуск — близько шістдесяти градусів, весь у гострих каменях і, впевнена, в прихованих пастках. Дихання перехоплювало туманом, що просочувався у легені. Та потрібно було поспішати: сонце вже піднімалося за горизонтом — п’ята ранку наближалась.

Поки я спускалася, у голові вертілася дивна думка: цілу ніч на горі не було жодного демона, хоча місце було створене для них. Може, це досі — територія мисливців? Чи просто мені поталанило? Чи Фрірен спеціально зачистила, цю територію для мене?

Занурившись у роздуми, я не помітила виступаючий камінь — і раптом покотилася вниз, наче зграйка камінчиків, що летять по стежці. Це було боляче й лячно; тіло віддавало кожен удар. На щастя, серце і кістки витримали. Поле нарешті вирівнялося, повітря стало свіжішим — і в грудях з’явилося крихітне полегшення.

Раптом поряд загубився звук, що нагадував рик монстра — хрипкий і голосний.

— Людина… — прошепотів голос, що розірвав тишу.

Я оглянулася і побачила створіння, схоже на чоловіка, але з тканинами, ніби вибіленими і тріснутими, як стара скульптура. З боку чола стирчав ріг, а тріщини на тілі повертали світло у дивні відблиски. Його очі світилися голодом. Тінь від дерев нас ще вкривала, і я згадала слова Фрірен: Вони горять на сонці.

Демон кинувся вперед. Я зібрала останні хвилини мужності й кинулася до краю тіні. Серце вщерть переповнювалося панікою: тінь не відступала, ніби сонце стояло на місці. Демон стрибнув — метр, півметра, тридцять сантиметрів — і якби я не впала в багнюку вчасно, він би зачепився за мене. Я впала лицем у землю, сльози торкнулись щік, а демон пролетів прямо над мною й упав на краю тіні. Як тільки перший промінь сонця поцілив у нього, тіло почало сипатися, мов попіл, — воно розпадалося беззвучно й безслідно, аж лишалося тільки відчуття полегшення й жаху одночасно.

Це не було дивом — таке я вже бачила, спостерігаючи, як Фрірен знищує чудовисько, тоді біля дедбудинку. І чесно — легше глянути, як демон розсипається під сонцем, ніж бути свідком того, коли йому відрубують голову, а тіло, ще може рухатися і голова проклинає всіх людей на планеті земля. Та зрештою все зникає, навіть попелу не залишається.

Я підвелася, обтерла лице, відчула, як холоне кров у жилах, але думка була ясна: треба мчатся звідси — з цього проклятого, вонючого місця, що ледь не пустило мене на сніданок демону цієї ночі.