Розділ 4: Створення Філії

Ми з Фрірен ішли лісом. Йдучи за нею, я не могла приборкати страх: очі постійно озиралися.

— Не хвилюйся, — заспокоїла вона. — Це територія мисливців, її постійно патрулюють, тому тут немає демонів.

Її слова трохи мене втішили. Я не боялася звичайних демонів, коли поруч була Фрірен. Але той, що вбив батька… він був інший. Він надто сильний — я боялася, що навіть вона з ним не впорається. Той демон за годину знищив ціле місто. Вбив п’ять тисяч людей. І я якимось дивом залишилася жива. Невже демони теж можуть щось відчувати?

— Як убити демона? — раптом запитала я.

— Або відрубати йому голову зброєю з особливого металу, або спалити на сонці, — відповіла Фрірен.

Спалити на сонці? Отже, ось чому він лишив мене живою — у нього не вистачило часу. Демон утікав від сонця; на його шляху опинився мій батько — і той упав. Дідько, тепер я ще більше хочу його вбити.

— Коли ти почнеш тренувати мене? — запитала я.

— Ми нині йдемо на місце твого першого тренування, — сказала вона так спокійно, що я подумала: мабуть, буде щось легке. Якби я знала, наскільки помиляюся…

— Ми прийшли, — оголосила Фрірен.

Вона відчинила двері — і ми опинилися на великому подвір’ї. Вона дала мені дерев’яний меч.

— Де ми? — спитала я.

— Це мій маєток. Там де ми були це маєток Метелика, а це мій маєток Аденаве або маєток Льоду.

— Спочатку хочу перевірити твою реакцію.

Фрірен узяла дерев’яний меч, зайняла стійку. Я старалася повторити її рухи, але її випад був надто швидким. Я закрила очі й відчула, як до мене несеться хвиля повітря позаду. Розвернулася — й заблокувала її удар, але він був такої сили, що, хоч і відбила його, відлетіла й вдарилася об стіну.

— Чудово… — вигукнула Фрірен трохи замислившись. — Ой, вибач, я досі не спитала: як тебе звати?

— У мене немає імені, — відповіла я, хрипко від болю.

— Як це?

Я глянула на неї косо.

— Добре, добре. Прізвища в тебе, я розумію, теж немає, отже візьмеш моє. А ім’я… хм… Канає… Лілія… Ф… Філія! — раптом вигукнула вона. — Від сьогодні тебе звати Філія Аденаве!

Вона підійшла й міцно схопила мене за руку.

— Реакція у тебе дуже хороша, — сказала Фрірен лагідно. — Тому, мабуть, виживеш на першому тренуванні.

Після цих слів вона посміхнулася, так інби слова "мабуть" там немає.

Фрірен повела мене за будинок. Ми пройшли кілометри й почали підніматися вгору. На горі повітря стягувалося й дошкуляло — ніби кожен атом намагався проштрикнути мене наскрізь. Дихати було важко. Туман нависав низько; я відчувала, що в ньому може ховатися зло. Це було ідеальне місце для демонів.

— Філія, слухай уважно: будь удома десь о п’ятій ранку й ні в якому разі не запізнюйся! — наказала вона.

— Що? — вигукнула я в порожнечу. Від Фрірен сліду простих — вона справді лишила мене тут одну. Чорт, треба якнайшвидше валити з цього проклятого місця! Бо вже вечір,  скоро ті тварюки повилізають.