Розділ 1: Хто захистить МЕНЕ?

— Діти, збираємося! Ми йдемо на прогулянку!

Вихователька невеличкого дитячого будинку на горі Кіхоно ходила по кімнатах, закликаючи всіх у головний зал.

— Усі тут? А де новенька з подругою?

— Ми тут! — озвалася Юкі, міцно тягнучи мене за руку.

Учора я лише переступила поріг цього будинку, а вона вже начепилася на мене, як жувальна гумка до волосся. Весь вечір говорила без упину, ніби знала наперед — ми станемо найкращими подругами. І хоча це трохи дратувало, я не могла приховати радості: нові знайомства завжди дарували надію. Бо ж від мене відмовлялися завжди. Неприродно біле волосся, величезні яскраво-голубі очі, шкіра, бліда, мов кришталь. У книжках це називають альбінізмом. Там пишуть, що зазвичай це супроводжується слабким зором, але мій зір навіть гостріший, ніж у моїх ровесників. Щоправда, є й інша біда: сонце. Воно обпікає мене так, ніби шкіру поливають вогнем. Тому я рідко виходжу вдень — лише тоді, коли небо закрите хмарами чи настає ніч.

— Тоді ходімо на вечірню прогулянку, — промовила вихователька.

Ми вийшли на подвір’я. Темрява вже встелила землю, але дітей це не турбувало.

— Діти, темно! Тримайтеся відкритого простору! — гукнула вихователька.

Була б зараз денна пора — усі б побігли в ліс. Та інстинкт самозбереження навіть у найсміливіших працював бездоганно: ніхто й не подумав туди заходити. Ніхто, крім однієї дівчини... Аяки.

Ми з Юкі й Аякою розмовляли про життя, коли раптом почули тихий плач із темряви. Аяка зірвалася з місця й побігла туди, не вагаючись. Минуло дві, три, п’ять хвилин. Її все не було.

Вихователька почала кликати нас назад, а коли побачила, що ми не реагуємо, підійшла сама.

— Дівчата, час повертатися, — сказала вона з нотками роздратування.

Я вже відкрила рота, щоб зізнатися, куди побігла Аяка, та Юкі мене випередила:

— Аяці дуже треба було в туалет. Вона боялася, що не витримає, тому пішла у курчі. Ми трохи зачекаємо й одразу прийдемо.

І тут із лісу долинув голос Аяки:

— Так, вихователько, ми зараз прийдемо!

— Ну добре. Тільки швидше!

Ми дружно кивнули. Щойно вихователька відійшла, кинулися до лісу.

У темряві ми побачили моторошне видовище: істота з довжелезними руками й величезним ротом тримала Аяку за шию. Воно розмовляло її голосом. Аяка ще була жива — билася, виривалася, але дарма. Чудовисько піднесло її тіло до рота й відкусило голову.

Юкі позаду мене зойкнула, перехопивши подих, і знепритомніла. Я схопила її, але застигла, бо над нами нависла чиясь тінь. Обернувшись, я побачила роззявлений рот, що готувався обхопити мою голову.

І раптом — свист леза. Голова чудовиська з гуркотом впала поруч. Його тіло почало розсипатися, ніби зіткане з попелу.

А перед нами стояла жінка. У її руках сяяв клинок, а на плечах розвіювався білий хаорі з візерунком, схожим на потрісканий лід. Вона стояла спиною до нас, але від її постаті віяло теплом і спокоєм.

Мозок нарешті відпустило: ми в безпеці. Я ще встигла вдихнути — і темрява остаточно поглинула мене.

Примітка:

Хаорі - накидка у вигляді сорочки, деталь Японського традиційного одягу.