1.8 Довгий вечір

  На вечірньому дворику вже було пусто. Винищувачі давно розбрелися по своїм кімнатам. В посірілому небі виднівся тусклий жовтий місяць, який визирав з-під великої хмари. Прохолодний легкий вітер гуляв фортецею, турбуючи кожний не достатньо прикріплений об’єкт. Келлі сиділа на своєму улюбленому місці біля мурів. Здалеку ще досі виднівся горизонт гір, що об’язував простори з усіх сторін. Поруч з нею сидів Ейнар, який погодився скласти компанію дівчині, яку мучило безсоння. Поки Келлі та Ейнар сиділи тут, вони встигли обговорити все на світі, що не стосувалося Передвісника та Відліку. Вони навмисно ігнорували останні місяці свого життя, щоб повернутися в ті безтурботні часи, коли все здавалося світлішим. Минулі проблеми виглядали безглуздими, а приємні спогади щоразу заставляли ностальгувати за мирними часами. Життя яке вони втратили, життя яке не повернеш. З настанням вечора кожна розмова з часом ставала інтимнішою. Невідома магія вечора перетворює звичні розмови на відверті, минаючи поріг ніяковості та страху. Було схоже, що Келлі та Ейнар були готовими до неї. Виникало тільки питання хто її розпочне.

— Здається, минулого життя ніби не існувало. — сказала Келлі глибоким поглядом споглядаючи на хмари.

— На жаль хороші періоди життя забуваються швидше, ніж погані, але це не значить, що їх не було.

— По відчуттям жахливі йдуть довше.

— На деякі речі ми не маємо сили по впливати. Вони просто є і все. Хочемо ми цього чи ні.

— Ейнаре, можливо всі наші найкращі роки пройдуть у боротьбі з демонами та Передвісником. Поки інші проживають своє життя, ми повинні ховатися у богом забутому місці, щоб прожити на кілька днів довше. Хіба це справедливо?

— Не шукай справедливості там де її немає. Її не існує. Завжди були переможці та переможені, щасливчики та невдахи.

— То ми типу у команді невдах? — посміхнулася Келлі.

— Тоді здається я витягнув найгірший білет серед усіх. — у відповідь посміхнувся хлопець.

Келлі посмутніла. Було зрозуміло, що вона й досі почуває провину за те, що трапилося. Хлопець помітив ніяковість дівчини. Він хотів знизити рівень напруги, тому вирішив засміятися.

— У будь-якому разі назад дороги вже не має. Без сенсу про щось шкодувати. Я розумію, яка роль впала на мої плечі. І я готовий. — останні слова парубка були сказані з запинкою, ніби Ейнар й сам не вірив у те що говорить.

Винищувач набрав повітря в легені та схилив голову, ніби наважуючись сказати, те що було у нього на думці.

— Спочатку я хотів втекти від реальності, зняти з себе відповідальність та зникнути з усіх очей. Але я переборов власну слабкість. Чи страшно мені? Ще й як в біса. Кожного разу коли думаю про те, що в будь-яку мить по мене може прийти Ісідор, по тілу проходять мурахи. Я боюся померти.

Дівчина поглянула на хлопця. В цей момент найбільше її бажання серед інших було обійняти Ейнара та сказати, що вона завжди буде поруч з ним. Але одна тільки думка про це вганяла Келлі в страх. Вона з захопленням слухала кожне слово хлопця, який тільки нещодавно був простим незнайомцем, якого вона врятувала на дорозі. Дивний збіг обставин чи доля знову звели їх у Блеквуді, а тепер й у цій гірській фортеці. Келлі могла побитися об заклад, що не вірить у долю, але цього разу вона була готова поступитися своїми переконаннями, адже й справді була щаслива, що життя звело її з Ейнаром. В цьому світлому у двох значеннях парубкові, вона бачила не простого винищувача, якому довелося зіткнутися з найбільшим викликом з часів Першої Демонічної війни.  Вона бачила у ньому звичайного хлопця, який не був схожий на рятівника світу. У його руках була велика відповідальність, яку було важко усвідомити у повній мірі. Дівчина захоплювалася ним і до кінця не могла зрозуміти, що саме її притягує до нього. Це не була окрема риса зовнішності чи характеру, щоб приваблювала чародійку. Таке враження, що це був сам Ейнар. Самий Ейнар був тим з ким вона  вибрала бути, якщо такий вибір вона б колись мала.

— Проте моя слабкість та страхи не врятують моїх товаришів від Ісідора. Якби не було складно та лячно, я повинен продовжувати йти. Іншого шляху у мене просто не має.

— Ейнаре… — Келлі на мить простягнула свою долоню до руки хлопця, але в ту ж мить зупинилася.

— Байдуже, що було у минулому. Його вже не має, можливо і ніколи не було. Якщо ми хочемо, щоб наступило завтра, потрібно відкинути минуле та хвилюватися тільки за теперішнє. Тільки ми зможемо…

Келлі посміхнулася. Ейнар з подивом поглянув на дівчину, яка прикривала своє обличчя рукою. Його слова були до простоти банальні, але у них був потрібний для неї сенс.

— Що не так? — розгубився хлопець.

— Нічого. Просто не знала, що ти можеш викладати такі мотиваційні промови. Дякую тобі.

Келлі наблизилася до Ейнара та міцно обійняла, притулившись до хлопця.

— Саме це мені й потрібно було почути.

Ейнар різко почервонів. Він не очікував такого від спокійної Келлі, що завжди старалася замаскувати свої емоції. Винищувач підійняв свої руки та обійняв дівчину у відповідь. Хлопець одразу відчув знайомий аромат парфумів чародійки. Ті ж самі, які були на ній у Блеквуді. На якусь мить в його пам’яті відтворилися вулиці міста, де вони проходжувалися разом. Хлопцю здалося, ніби він знову потрапив у знайоме місто. Ейнар все ще сподівався, що ще зможе колись-небудь до нього повернутися. А зараз, все що зберігало спогади про рідне місто, була тендітна дівчина навпроти. Її обійми на деякий час зуміли втихомирити буремні думки, що витали в його голові.