1.3 Грім

Яструб широко розвів свої чорні крила, пливучи по повітрю. Птах пролітав повз білі хмари, що нависали над горами. На вершечках гір досі проступав сніг, який не встиг відступити після закінчення зими.  Хижак уважно спостерігав за землею у пошуках поживи. Раптом, він зробив круте піке, нирнувши у блакитне небо. Птах різко схопив своїми гострими кігтями здобич, що пролітала неподалік. Разом з жертвою, яструб різко злетів у верх, перетворюючись у маленьку цятку в океані неба. Ейнар уважно дивився на птаху, що здіймалася в повітря, зникаючи за хмарами. Яскраве проміння сонця визирнула з-за хмари. Хлопець примружився. Закриваючи долонею своє чоло він шукав поглядом птаха, але той розтворився у безкрайньому небі. Ейнар поглянув на свою долоню, ніби щось в ній шукаючи. Його очі завмерли. Було відчуття, ніби парубок намагався щось згадати. Безуспішно хлопець опустив руку, спираючись на перила.

Попереду були північні гори. Внизу текла річка. Вона століттями пробивала собі шлях через тверду породу і тепер виходить у імперські низини. Час-від-часу з води визирали риби, які вистрибували вверх. Їх було так багато, що їх можна було ловити голими руками. Поряд був кам’янистий пляж, який вів до крутих порогів. Якби не ця фортеця, могла б скластися думка, що ці місця досі залишилися непоміченими для людських очей. Життя тут було дике, але попри те спокійне та атмосферне.

 На кам’яному мості, що об’єднював два береги йшли Волтер та Базилік. Друзі активно щось обговорювали та сміялись. Кожен з хлопців вів за собою коня, який ніс на собі туші вбитих оленів. Вбиті тварини звисали на спині скакуна, похитуючись від руху жеребця. Винищувачі пройшли ворота і ті гучно замкнулися залізними іклами. Ейнар посміхнувся.

Хлопець любив бути на одинці. Любив залишатися сам на сам зі своїми думками. Особливо зараз. Всі ті події, що відбулися за останній період не вкладалися у його голові. Він і досі думав, що це просто сон. У грудях  постійно відчувалася присутність Передвісника. Це трохи лякало. Хлопець був ладен самотужки видряпати всі груди, аби витягти демона з себе. Думаючи про це йому кожного зразу ставало важче дихати. Серце вибивало безумні ритми, які , немов дзвін колотило по грудях. « Це все просто сон». Повторював, як мантру кожного разу винищувач. Він хотів у це повірити, хотів аби це було лише його хворою фантазією чи чарами якоїсь відьми. Проте ні, скільки б він не заплющував міцно очі, щоб прокинутися це не допомагало. Ейнар застряг у цій реальності, а що страшніше в своєму ж тілі.

— Хей, Ейнаре, не заважаю? — трохи ніяково спитав Йормун.

Хлопець секунду ніяк не реагував, ніби не помічаючи його.  З решту він обернувся до друга.

— Ні, все гаразд. — Ейнарові щоки трішки налилися кров’ю. Він вже не виглядав таким блідним. — Хотів трішки подихати свіжим повітрям.  Подумати. — не дивлячись на співрозмовника, додав хлопець.

— Слухай, ти знаєш мене, я говорю завжди все на пряму і не підбираю слів. — Йормун на секунду зупинився, очікуючи на реакцію друга, але той просто продовжував слухати. — Я знаю, що все що наговорив тобі Донар здається вигадкою і безумством. Сам би не повірив, якби цього не бачив на власні очі. Але послухай..

— То мені можливо радіти, що я залишився живим? — перебив Ейнар. — Радіти, що я помер, а потім моє тіло захопив демон, що збирається убити всіх довкола? Що тепер моє тіло не належить мені?

— Я розумію, що тобі важко, але не поводься як мале дитя. — не витримав Йормун.

— Мале дитя? В моєму тілі замкнутий демон, що тепер навіки буде зі мною. Якої ти ще реакції хотів від мене? Краще б я тоді загинув. — Ейнар оперся спиною до стіни та взявся за голову.

Йормун різко підійшов до Ейнара. Він взяв його за плечі своїми великими руками.

— Та що ти в біса городиш? — вискалив зуби Йормун. — Ти хоч розумієш, що на кону?

— Я не просив бути особливим. Я не хотів ставити людиною від якої все залежить. — закричав хлопець впавши на коліна.

— Дідько, Ейнаре та що з тобою таке? Чому ти ховаєш голову у пісок? Хіба такого нас вчив Донар?

— Бо я не готовий. — впер голову в коліна хлопець. — Не хочу підвести вас.

— Тому ми зробимо все, щоб це не трапилося, — відповів Ньойорд. — хлопець підійняв голову. Перед ним стояв чоловік з пов’язкою на обличчі.

— Це ж ви… — прошепотів Ейнар.

— Зараз нам потрібно підготуватися до битви з Ісідором, яка відбудеться зовсім скоро.

— Ісідором? — перепитав Ейнар.

— Від сьогоднішнього дня, — Ньойорд відступив в бік показуючи двері — Норман стає твоїм персональним вчителем у пізнанні грому.

 З темного коридору показався Норман.

— Обіцяю, що спуску тобі не дам. Буде важко. — сказав Норман.

— Що? Це як помістити в одну клітку собаку з кішкою. — сказав Йормун.

— Норман найсильніший мечник Білого Грому. Його навички та досвід сильно пригодяться для Ейнара. — відповів Ньойорд.

— Стоп. Зачекайте. Пізнання грому? Тобто, я стану хранителем? — розгубився Ейнар.

— Так, тобі не почулося. Відтепер ти будеш навчатися силі грому.

— Це звісно класно, але хіба Ейнар до цього готовий? — скептично запитав Йормун.