Арка перша: Перероджена блискавка 1.1 Новий дім

Гірське повітря трохи паморочило голову Келлі. Вона не звикла до такого розрідженого кисню та сильного вітру. Вітер тут часто зненацька здіймався і губився у скелях та лісах, які оточували всі околиці. Вже як кілька днів винищувачі осіли у цій далекій гірській фортеці, що колись слугувала кордоном імперії. Нинішній кордон тепер різко поповз на північ, втискаючись у Драконів хребет, що був набагато далі на північ. Тяжка дорога сильно вимучила дівчину, але не стомила. Вона звикла до довгих переходів та великих відстаней. Щоправда великою групою йшлося набагато важче через часті привали та перепочинки. Навіть винищувачі не були готові йти сотню кілометрів поспіль через гірські стежки та річки, що обвивали цей край клубом заплутаних ниток. Таємний тунель фортеці Блеквуд вивів їх далеко за місто. Уникаючи зайвих очей, вони вийшли десь біля безіменної печери, що була захована під водоспадом. Так група розпочала довгу дорогу на північ, слідуючи за Ньойордом. Ускладнював подорож і непритомний Ейнар та Норман, що відновлювалися, після прориву Передвісника назовні

Схоже, що кожен хто перебував у групі розумів, що винищувачі розбиті, як морально, так і фізично. Розуміла це і Келлі. Вони не були готові зараз прийняти бій проти Відліку у Блеквуді. Йдучи колоною по забутим усім світом дорогам, вона відчувала особисту ганебну поразку. Розуміння того, що вони відступають сильно засмучувало дівчину, хоча й вона усвідомлювала, що це вимушена міра. Щоб вижити та перемогти інколи потрібно віддати власне поле противнику. Це не приємна, але вимушена дія. Келлі досі туманно пам’ятає події, що відбувалися у фортеці, після битви з Передвісником. Кілька годин на збір, підмітання слідів та отримання підставних тіл, які вона перекроїла на манер біловолосого хлопця, що непритомний лежав біля неї. Це мало виграти час, збити з пантелику та замісти сліди. Вона й досі бачила перед собою тіла тих бідних парубків, яких прийшлося вбити, щоб врятуватися самим. Іншого виходу не було. Напевно. Принаймні саме так вона заспокоювала себе. Проте добре серце досі не дозволяло спокійно прийняти цю реальність.

Всю подорож у Келлі були тривожні думки, які ніяк не могли дати спокою. Тільки балакливий Йормун, що постійно стояв над душею міг якось розрядити гнітючий стан чародійки.  Майже весь період переходу хлопець ніс Ейнара на ношах, тільки інколи міняючись з Фабіаном чи Базиліком. Парубок старався не відходити від свого друга. Він відчував особисту відповідальність за його безпеку при цьому небезпечному переході. Якби було не просто Йормунові, він знав, що Ейнарові зараз ще важче. Хотілось би вірити, що найважче вже попереду, але ставало зрозуміло, що це не так. Найгірше для винищувача було усвідомити те, що як раніше вже не буде. Мабуть саме це найбільше підривало стан хлопця. Безтурботні часи минули. Все, що чекає винищувачів попереду, це кров, бруд і смерть.

***

 Келлі стояла на мурах покинутої прикордонної фортеці. Стіни замку давно поросли тут мохом, а коридори павутиною. Попри те це справді був їхній новий дім. Дівчина доволі тяжко змінювала домівки, але ця фортеця для неї була зовсім чужою та неприємною. Вона не любила тут залишатися на одинці у своїй кімнаті, тому часто виходила на зовнішні стіни. Єдиною її розвагою було спиратися ліктями на бійниці та мовчки дивитися на захід сонця. «Цікаво, як там сестри з храму у Блеквуді? Вже виконали вечірній обхід пацієнтів?» Такі думки трішки відволікали від реальності та допомагали звикнути до нових умов.

Чародійка згадувала події минулого тижня. Це дійсно все не сон. Як же гірко вона тужила за Блеквудом. За короткий період проживання у тому містечку, вона сильно прив’язалася до тих людей. Дуже боляче покидати свою домівку, особливо, коли ти робиш це вимушено.

Геть поринувши у свої думки, вона не помітила, як до неї наблизився Базилік.

— Вибач, що відволікаю, але Ейнар прокинувся. Не дуже тямить, але вже реагує. — сказав Волтер чародійці.

 Дівчина різко здригнулася та повернулася до реальності. Вона кивнула хлопцю та побігла по сходах, що вели у приміщення. Келлі йшла невеличким холом у бік спалень, де розмістили непритомного хлопця. Пришвидшуючи хід, вона різко пересікла усі сходи та вийшла на поверх, де перебував винищувач. У коридорі її чекав Йормун. Хлопчина нервово очікував, припершись боком до стіни.

— Можеш не поспішати, Ейнар зараз дуба не ріже.

— Як він?

— Не розуміє, де він знаходиться і що трапилося. Зараз з ним говорить Донар. Попросив усіх вийти з кімнати. Надіюся він підбере правильні слова. — Йормун відвів погляд у бік замислюючись, — По правді, не знаю, як би йому пояснив, що в дідька трапилося. Я й сам не до кінця ще розумію.

— Все гаразд, Йормуне, ми всі зараз трішки у сметінні. Потрібно часу аби ми змогли переварити все, що з нами відбулося останнім періодом.

— Чесно, я б і сам на місці Ейнара не повірив, якби мені сказали. Я хвилююся за нього. Боюся, як він відреагує на це все. Хлопчина був готовим померти у тому клятому лісі і змирився зі смертю, а тепер йому грузять всю тону лайна, яку йому Ньойорд та Донар весь цей час приберігали. Дідько.

— Я вірю в те, що він все зрозуміє. Він все-таки винищувач.

— Знаєш, не легко прийняти того факту, що ти помер і все що тебе відділяє від нескінченої пустоти це бісів демон, що підтримує твоє життя.

— Йормуне, — Келлі й сама не знала, що відповісти, тому просто замовкла та зупинилася. — Ми всі хвилюємося за Ейнара, але нам потрібно прийняти той факт, що як раніше вже не буде.