У сховищі магазину

Вчора Ерік шукав свого 
батька. Без успіхів. Тож сьогодні я вирішила йому допомогти. Було тільки відомо, що він йшов до магазину. Він знаходився доволі далеко, тому вчора Ерік побоявся туди йти. Батьки довго не хотіли мене відпускати через вчорашнє. Батько вклав ультиматум:

- Якщо залунає тривога і ти будеш близько біля дому, то негайно бігтимеш до нас. Якщо ж такої можливості не буде, тоді ви з Божаном без ніяких вагань спускаєтеся у сховище, яке буде десь поруч. Слідкуй за картою повіряних тривог, якщо хоча би в одній області буде тривога, ви біжите додому. 

Божено, ми з мамою пережимаємо за тебе і дуже просимо бути обережною. Ти ж сама розумієш, як би вчора та ракета впала трохи ближче, то я би вже лежав парадний на столі.

І я вимовила з усмішкою. - Добре, тату. Я вас люблю.

Це був перший раз, коли я збрехала своїм батькам. Своєю посмішкою.

Я одягнула комфортні речі та пішла назустріч Еріку

Ми вже зустрілися та направлялися в клятий магазин. Майже не розмовляли, але це не викликало дискомфорту, навпаки, надійність, спокій.. Ми вже пройшли біля двох кілометрів, залишилоя ще трохи.

Надворі вже досить холодно, зовсім скоро зима, як-не-як. Йдучи, перед нами падали різні листочки на непідметену бруківку. Це був би приємний та романтичний момент, якби не за таких обставин.

- Думаєш, ми його знайдемо?

- Я не знаю, Еріку, але щиро сподіваюся, що так.

- Мені здається, ми не виграємо у цій війні. Все здається таким... таким суворим.. Відчуття, що у... - Ерік не встиг закінчити речення, як завила сирена.

- Трясця. Ти не знаєш, де поблизу є сховище?

- Без поняття, напевне, єдиним варіантом буде добігти до того самого магазину. Звичайно, без гарантії, що там буде сховище.

- Що ж, доволі небезпечно. Побігли.

Біжучи, ми продовжили діалог:

- Так що ти там казав?

- Я казав.. Я вже забув, що я казав.. Точно, мені здається, у нас не буде майбутнього. Цей дистанційний формат навчання, постійні пропуски уроків через тривоги, а тембільше прильоти, через які ми ще декілька днів в загалі не вчимося.

- Погоджуся із твоєю думкою. Навіть, якщо і вивчимося, то поступити скоріше за все вже не зможемо. Це все буде безмежно дорого. Та що там казати про навчання, коли ми через декілька місяців будемо ледве виживати з такими темпами. Гроші вже замітно закінчуються, а зарплатня така ж сама, якщо не менша.

Ми почули тихий вибух, вирішили закінчити дискусію та прискоритися, залишилося декілька десятків метрів.

Добігли!!!

- Так, де тепер шукати сховище, гм?

- Напис ''УКРИТТЯ'', біжімо туди!!!

-Давай швидше..

Ми вже почали спускатися по сходах, як Ерік спіткнувся і звалився прямо біля дверей самого сховища, ну, проте, без зусиль, а мені залишилося ще приблизно 15 ступеньок.

-Як ти?

-Та все нормально, заходімо.

Увійшовши, я розгубилися. У сховищі було біля 50-ти людей, деякі із них, переважно діти, виглядали наляканими. Вони всі сиділи на лавках, але одна жінка мені запам'яталася добре. Вона сиділа у самому куті на холодній бетонній підлозі та тихо плакала. Я подумала, що є ще й інші прильоти, і при чому недалеко. Врешті, Божан взяв мене за руку та відвів до ближньої лавки. Ми сіли і я взяла телефон, зв'язку немає. Сподіваюся, батьки не сильно переживають. Було б добре, як би тривога зараз закінчилася і ми пішли шукати батька Еріка, але я навіть не можу подивитися на карту повітряних тривог. Буде дуже шкода, якщо ми його не знайдемо, а може, він вже повернувся додому.. І що трапилося у тої жінки.. Але тут мої думки перериває Божан:

- Божено, думаєш, десь тут є батько? Сховище не маленьке, тому було б неможливо одразу його помітити.

- Точно. Вставай, ходімо обходити весь підвал.

Піднявшись, ми рушили у кінець цього моторошного сховища, прямо до тієї жінки. Лавки були розміщені прямо попри стіни. Ми вирішили спочатку оглянути людей із правого боку, а потім, ідучи назад - з лівого.

Нам довелося увімкнути ліхтар на телефоні, щоб побачити лиця людей. 
Ми почали повільно йти попри правий бік. Старалися не світити ліхтарем людям в очі, щоб не здаватися наглими. Було досить незручно дивитися на кожного. Вже майже дійшли до кінця!

- Ця жінка схожа на мою маму. - Раптово висловив Ерік дивлячись вперед.

- Що? - З подивом запитала я.

- Жінка, яка сидить на підлозі безмежно схожа на мою покійну матір. - Повторив Ерік.

- Ти впевнений? - Здавалося, що такого не може бути. Безглуздя якесь. Можливо, йому все ж таки здалося.

Так ось чому вона так зацікавила мене як тільки ми увійшли сюди, ця жінка і справді схожа на його матір. - Подумала я.

- Це вона.

Що ж, тверда відповідь. - А ти знаєш, як вона померла? Та чи бачив її тіло..? - Чорт, я наважувалася спитати про це вже декілька років.

- Це сталося літом. Я тоді був у бабусі, як тато подзвонив і сказав: "Твоєї мами більше немає". Мені було 6. На похорони мене вирішили не брати, тато не хотів, щоб це мене травмувало. Потім мені розповіли, що у маму влучила машина. Напевно, її лице було травмоване, через що мене і не було на похоронах.

Я поглянула на Еріка, але у нього був такий пустий погляд.. Я взяла його за руку і сказала. - Душа твоєї матері завжди буде з тобою, вона весь час оберігатиме тебе. Шкода, що тобі довелося із цим зустрітися.

- Слухай, Божено, ми вже декілька хвилин стоїмо майже посеред сховища і дивимося на цю жінку.

Я обернулася назад і побачила, як більшість людей з непорозумінням дивилися на нас. Потім обернулася вперед, а та жінка все ще сиділа з опущеною головою.

- Ой, незручно вийшло. Еріку, то будемо до неї йти?

- А коли нам ще така нагода випаде? Ходімо.. - Невпевнено вимовив він.

Підійшовши до неї, Ерік зняв свою накидку та постелив біля неї на холодну, грязну та мокру бетонну підлогу. Ми повільно сіли.

Ерік подивився на мене, а я на нього. У наших очах було непорозуміння. Багато питань. І що далі? Просто спитати: -"а ваш син часом не Ерік"? Безглуздя якесь. Я кивнула головою у бік жінки, щоб він заговорив до неї. Він у свою чергу швидко похитав головою в право, в ліво, в право, в ліво. Я зробила злий погляд, а він в свою чергу сумний. Ми ж не можемо довго це продовжувати. Навіщо прийшли тоді, але нам пощастило, адже жінка почала першою.