Початок

Привіт. Моє ім'я - Божена. Для мене вже все скінчилося, моє тіло знайшли вчора. Але для вас ця історія тільки розпочинається. 

  Отже, я живу зі своїми рідними за містом. Моя сім'я складається із батька, матері, молодшого братика та кішки Мейсі. Звичайна, середньостатистична сім'я. 

 [28 лютого] У моїй країні розпочалася війна, у перші дні я безперервно тремтіла та не знаходила собі місця. 

24 лютого біля 05:20 години ранку мені зателефонував Ерік. Він був дуже стривожений. Я одразу зрозуміла - це кінець. Кінець всьому. 

Напередодні мені снився дивний сон. "Шкільний день, кінець уроків. Я йду додому, думаючи, скільки вдома српав. Відкриваю вхідні двері, знімаю верхній одяг та йду на кухню. На стільчику зі спинкою бачу свого батька. Покійного. Він просив води. Чомусь, мені було дуже спокійно в той момент. Я взяла відро та пішла до криниці. Опустила відро в колодязь, вода набралася та я почала витягувати його. Коли витягла відро, то побачила, що там не вода, а кров." Пошукавши інформацію в інтернеті, дізналася, що це поганий знак. Скоріше за все війна.

 Так ось, на чому я зупинилася.. Він був дуже стривожений, запинаючись, ледь вимовив: 
-Я думав, що ти не візьмеш слухавку. Ти вже, напевно, знаєш, що розпочалася війна. Божено, я тебе дуже люблю. Ми будемо жити.. Ти головне пиши мені, не забувай, прошу.. Ми впораємося..
-Ееййй, не хвилюйся так. Хоча як тут не хвилюватися, але всеодно, старайся не піддаватися паніці, Еріку,  я також тебе дуже люблю. Обіцяю, що писатиму тобі, ти також не забувай..
-Мене вже кличе батько, сподіваюся, що ми ще зустрінемося... 
-Обов'язково. 
  Ерік - це дуже близька людина. Іноді мені здається, що він ближчий за рідних. Він з батьком та бабусею переїхали жити в наше містечко. Його матір недавно померла, що і стало причиною переїзду. А він пішов вчитися у ту ж саму школу, де вчилася я. 
  Весь день ми переписувалися, ділилися своїми почуттями, переживаннями. Підтримували одне одного. 

 [16 березня] У нашій області були прильоти, ми дуже перелякалися та спустилися у підвал. Я плакала без перестанку, тому що батько не зміг спіймати Мейсі і вона залишилася у квартирі. Врешті все обійшлося. 

[23 червня]  Війна триває понад 100 днів. Я вже звикла до сирен та звуків вибухів, які доносилися з міста. Ми перестали спускатися у сховище під час тривог та моніторити новини 24/7. Ми з Еріком частіше бачилися, стало трохи легше. Завдяки спілкуванню та підтримці мій моральний стан став стабільнішим. 

[1 липня] Сьогодні на наше містечко прилетіло 5 ракет. Після першої ми одразу спусилися у підвал. Ще дві ракети приземлилися майже одночасно, але не так близько, як перша. Четверту ракету збило ППО, батько це зрозумів по звуку. Остання ракета по відчуттям прилетіла прямо в будинок. Було настільки гучно, що у мене позакладало вуха. Ми просиділи у сховищі ще близько години перед тим, як вийти. Телефонів у нас не було, тому ми не знали, чи був відбій. Я обережно з кішкою в руках вийшла у під'їзд. На підлозі було якесь сміття. Чи то каміння, чи уламки стіни, так і не зрозуміла. Ми мерщій піднялися на наш поверх та зайшли в квартиру. Я стала в отворі дверей та завмерла. Мурахи пробіглися по шкірі, серце шалено б'ється, а на очах сльози. Вся квартира була у склі від побитих вікон. 

  Як ми дізналися пізніше, ракета влучила у сусідній будинок. Там, де жили мої дідусь та бабуся. Вони померли. Вони... Померли... Я у розпачі. І з цими думками направляюсь до ванної кімнати. Зайшовши, закриваю за собою двері та стаю поміж раковиною та кутом самої ванни. Падаю на коліна, закривши рот рукою, починаю беззвучно кричати. 

Бабуся, з якою ми чаювали в альтанці кожного літнього вечора.. Дідусь, з яким ходили на рибалку та майстрували годівнички. Їх немає. У ЧОМУ ВОНИ ВИННІ?! У ТОМУ, ЩО ПРОСТО ЖИЛИ СВОЇМ МИРНИМ ЖИТТЯМ? ВОНИ НЕ ЗАСЛУГОВУВАЛИ НА ТАКУ СМЕРТЬ! ЦЕ ЖОРСТОКО!!! ЗА ЩО? ЗА ЩО? За що... 

[3 липня] Мені дуже боляче. Завтра відбуватиметься похоронна церемонія. Я принесу улюблені квіти бабусі на її могилу. Божан погодився піти з моєю сім'єю, йому також безмежно їх шкода... 

[4 липня] Ми з родиною вже вдома. Людей було не так багато, адже у них не було багато друзів. І родичі не хотіли приїздити на похорони під час війни. Я не плакала, всі мої емоції були всередині. Ерік всяко підтримував мене, і ні, це не було щось типу: ''-Все буде добре, не плач.'' Це була справжня, сильна підтримка, яку більше ніхто не може дати. Я безмежно вдячна йому за це. 

[5 липня] Я дуже погано спала. Перед очами мелькали події: гучний вибух, розбиті вікна, сумні очі батьків та брата, налякана кішка, люди в чорному, 2 домовини, цвинтар, квіти. Наступні дні були сірими та пустими. 

[12 липня] І знову вибухи у нашому містечку. Я мерщій піднялася з дивану та пішла за тривожною валізкою з найнеобхіднішим, думаючи про батька, який зараз знаходиться у магазині. 
Ми з мамою та братом вже стояли в коридорі. Я почала звати Мейсі. Часу було обмаль, в любий момент наш будинок могло розірвати на дві частини. Кішка все ніяк не хотіла йти, я ринулася на її пошуки. Де я тільки не заглядала: під ліжком, за диваном, під ковдрою, на кухні, у ванні, біля холодильника та все ніяк не могла знайти. Мама сказала залишити кішку та спускатися у сховище. Ми всі сіли на лавку. 
Мама почала дзвонити батьку. Перший раз - не бере слухавку. Другий - так само. За третім разом він відповів: 
-Алло 
-Якове, де ти зараз знаходишся? - Стривожено спитала Таїса (мати Божени). 
-Я зараз у бомбосховищі супермаркету. Все відносно добре. Ти зараз з дітьми у сховищі??
-Так, ми тут.
-От і добре, сподіваюся, що повітряна тривога скоро скінчиться. 

У мене погане передчуття. - Подумала я, як мама продовжила: 

-Ой, лишенько, що ж це так співпало, що ти вирішив піти у супермаркет. 
-Вже нічого не поробиш, Тася ... - Через слухавку пролунав гучний вибух, а телефонний дзвінок обірвався.