Глава 6

Я вертаюсь додому після втручання в операцію. Зараз я йду маленькими вузькими вуличками. Але за мною постійно хтось йде по стопах. Якась жінка стежить за мною. Я її не бачив у групі спротиву, в якій бере участь Софія. Ця жінка досить давно за мною йде, але таке враження, що вона й не сильно ховається, немов так і хоче, щоб я її нарешті розсекретив.
— Я тебе давно помітив. Можеш виходити з-за будинку. — сказав я їй.
Ця загадкова жінка вийшла. Виглядає вона дійсно загадково. Вона жінка років десь 30, має темно-зелене волосся, темно-зелені очі та пурпурову мантію. Вона немов несе у своїй зовнішності щось нелюдське... На її обличчі тримається широка глузлива усмішка. 
— Так ти мене помітив все таки. — хитро та усміхнено вона це сказала.
— Ви наче і не старалась ховатись.
— А ти цілком правий юнець. Але те, що ти все одно мене помітив, заслуговує похвали. 
— Навіщо ви це робили?
— Що саме? 
— Не робіть з себе дурну, ви сама розумієте, про що йде мова.
— Хах, а тобі палець в рота не клади. Але взагалі я це зробила, щоб просто з тобою поговорити. 
— І про що ви...
— Ой, говори зі мною краще на "ти". — перебила вона мене. Але ця хитра посмішка досі не спадає з її обличчя. Вона немов просто фліртує зі мною.
— Добре. Так про що ти...
— Як тобі по відчуттях було пережити власну смерть?
Я максимально не очікував такого питання.
— Ти про що?
— Я про ту зустріч на складі.
Ця жінка справді змогла мене здивувати. Вона справді таємнича і я можу також сказати, що небезпечна. 
— Звідки ти знаєш? — питаю я. 
— Я все знаю про тебе. Майже все. Я стежила за тобою.
— Як давно стежила?
— Майже від твого дня народження. Хоча навіть можу заявити, що і до нього.
— Ти постійно весь час стежила?
— Ти думаєш у мене так багато часу? — поглузувала з мене. — Ні, звичайно. Іноді слідкувала, іноді ні. Іноді було цікаво, іноді нудно.
— І навіщо ти це робиш?
— Ти досі мене не пригадуєш?
— Ні. А з чого я маю тебе пригадати?
— Невже ніяк? 
— Ні.
— Можливо, пам'ятаєш свій день народження, коли тобі виповнилось шість? Вієргія зробила, напевно, тобі незабутній подарунок тоді, напавши на Швейцарію. Хіба не пригадуєш, як я до тебе підходила, коли ти беззахиснл валявся собі на землі біля річки, коли покотився зі схилу в горах?
І тут я у своїй голові знову переживаю ті моменти, що пережив тоді. Я знову згадую ті спогади, що немов у тумані, де я валявся та дивився на небо і до мене підійшла загадкова жінка, чиє лице я не бачив.
— Я тебе справді пригадую. Але дуже розмито.
— Хто б сумнівався. Як згадаю: бідне дитя - голодне, втомлене, брудне...ранене. Так було шкода.
— Навіщо ти все це мені розказуєш? 
— Ти пригадуєш, що я тоді тобі сказала? 
— Ні.
— Точно?
— Ні. Точно.
— Ну добре, я нагадаю. Я дала тобі силу.
— Яку?
— Сила, яка тебе врятувала на складі.
— Як вона працює?
— Ой, а тобі прям все знати треба. — знову глузує наді мною.
— Так.
— Ну добре. Я сама в цілому не сильно розумію його принцип, але ця сила пов'язана з часом.
— Час?
— Ага. Саме з часом.
— І як саме вона працює з часом?
— Коротко кажучи: якщо ти помираєш, то ти повернешся до якоїсь критичної точки, яку артефакт буде вважати важливою.
— Артефакт?
— Так, ця сила - це артефакт. Їх доволі багато і всі вони різні. В твоєму випадку він пов'язаний з часом. Але його логіка невідома: незрозуміло, чому саме він перекидує в якусь точку часу і чому він взагалі може перенести назад у часі людину.
— А може й не перенести?
— А ти швидко сприймаєш, молодець! Те що я знаю, він буде працювати, коли, наприклад, в тебе є важлива місія в житті і тільки тоді він буде працювати. Якщо ж її нема або не стане, то ти знову станеш смертним. Та і спрацьовує він саме тоді, коли тебе вбивають і ти ніяк не зміг цьому запобігти. Бо, наприклад, якщо ти при кожному програші вирішиш стрибати з вікна, щоб повернутися назад та все виправити - він працювати не буде і ти загинеш від власних дій.
— Цікаво. Але якщо ти дала мені цей артефакт, то навіщо?
— Бо я хочу, щоб ти допоміг мені в одній справі.
— І в якій же це?
І тут її усмішка різко зникла, змінившись на серйозний погляд.
— Я хочу, щоб ти мені допоміг віднайти та забрати всі артефакти.
— Навіщо тобі вони?
— Бо я хочу повернути те, що не належить нікому по праву.
— Вони належать тобі?
— Ні.
— А кому ж тоді?
— Ті, хто дуже давно тут був та лишив їх по собі.
— Древні цивілізації?
— Ні.
— Інопланетяни?
— Важко відповісти. Але єдине, що можу сказати - зараз вони належать не тим, кому мають належати. Засновники Вієргії їх вкрали, а тепер деякі потрапили в руки Союза та ще інших окремих лиць. 
— Тобто, якщо вони мають надсилу, то завдяки ним Вієргія змогла захопити пів світу?
— Можливо.
— Але чому саме я маю тобі допомогти? Чому саме мені ти дала цю силу?
— А ти хіба не бачиш, який ти незвичайний? Таких людей, як ти, історія ніколи не бачила. Ти справді унікальний. У тебе є розум, фізична сила, а з артефактом ти взагалі непереможна машина. 
— Виходить це ти надіслала мені та Софії того листа про зустріч.
Знову вона почала хитро та глузливо всміхатись до мене.
— В яблучко. Я спеціально тебе та її покликала, і надіслала листа Вієргії, повідомивши, що на склад прийде два небезпечних терористи. Таким чином я поставила тебе в таку ситуацію, де ти зміг активувати та відчути свій артефакт, а ще я оцінила твої інтелектуальні здібності.
— Звучить продумано. Але навіщо ти Софію втягнула в це? Ти б могла просто мене запросити.
— Так, але дивись, як Софія впливає на тебе. Я знала, що вона в спротиві, тому я вас знову і звела. Ти вже допоміг їй у двох операціях. І обидві операції ти виграв. 
— Просто пощастило.
— Ти мене так смішиш своєю скромністю, хоча в тебе її взагалі немає, чи не так?
Я мовчу.
— Скажи чесно, тобі ж насправді сподобалось? Це справді та річ, яка принесла тобі задоволення? Я ж права.
Я знову мовчу.
— Насправді ти створений для більшого і твоя місія набагато величніша, аніж ти думаєш. Не бреши самому собі. Тобі ж нудно від свого життя. Після Лямбди ти єдиний наперекір усім обрав художню академію, замість військової справи, щоб відчути, що таке звичайне життя, принаймні всього на 4 роки, які тобі дала Вієргія. Ти не хочеш жити тим життям, яке тебе чекає після завершення художки, бо розумієш, що це буде нудно виконувати постійно накази системи. Але і звичайне студентське життя тобі теж набридло, хоча воно тобі більш довподоби, аніж проведений час у Лямбді чи думки про майбутню службу на Вієргію. Напевно,ти зараз, або навіть раніше, задумувався про те, як такий талановитий хлопець може змінити світ? Ти не думав кинути виклик системі, перевірити її на міцність разом із світом і водночас задовольнити своє его, втамувавши свою нудьгу? 
Я завмер від усіх цих слів. Вони ввели мене в ступор, бо справді не знаю, що сказати на це. Ці слова прямо в'їлися в мою душу.
— Я не розумію, ти наче сказала, що я маю тобі допомогти у пошуках артефактів, але тепер ти кажеш за те, щоб я повстав проти Вієргії. Навіщо тобі це?
— Мені не сильно це й треба. Але артефакти дуже важко шукати, для цього потрібні сила та люди, а група повстанців буде хорошим інструментом для їхнього пошуку. Водночас, ти будеш їх знаходити і також будеш себе розважати , змінюючи цей світ. Як то кажуть - "одним пострілом - двох зайців вбити".
Я довго мовчу та думаю про те, що ця жінка сказала. Переді мною стоїть важкий вибір. Ці слова це повне безумство. Проте... Вони мають свій сенс... А що... якщо просто спробувати? Я вже кілька разів пробував і все вийшло. Я три рази обдурив Вієргію. Чому я не зможу обманути її ще сто разів? А якщо кинути виклик не тільки системі Вієргії, а і всьому світовому порядку? Чи вийде мені повністю його змінити під мій лад? Чи справді цей світ такий непохитний, чи все ж таки він крихкий, як скло, з якого потім як з пластиліну можна зліпити щось нове? Чи зможу я всіх обійти та обхитрити. Чи знайду я достойного противника? Чи задовольнить це мої потреби та чи зможе це розвіяти мою нудьгу та сіре життя? Все ж таки варто спробувати. Я вже спробував кілька разів. Якщо не спробую - шансу більше не буде.
— Ну що, ти зі мною у цій справі? — вона питає.
Вона дивиться на мене зі злорадною посмішкою, не відриваючи очей, немов для неї це просто гра і люди для неї лише забава. Вона так і змушує своїми очима погодитись на її пропозицію.
— Якщо я знищу цей світ, то як ти відреагуєш?
— З попкорном буду дивитись на його загибель. — радісно вона відповіла. 
— Тобто тобі байдуже на світ?
— Абсолютно. Я просто люблю, коли відбувається щось цікаве. Ну так що, ти допоможеш мені?
Я дивлюсь на неї. Вона на мене. Між нами пауза.
— Назви перед початком хоч своє ім'я.
— Лілі. Але це спрощене ім'я під ваш людський манер.
— Під наш?
— Ага.
— Я бачу ти дуже загадкова, Лілі.
— Ахахах, мабуть, твоя правда. — Лілі простягає мені руку. — Ну що, по руках?
Я оглядаю її руку кілька секунд, а потім переводжу погляд на її усміхнене обличчя. Я також простягаю їй руку.
— По руках. — ми тиснемо одне одному руки, що означає тепер про укладення спільної угоди між нами.
— От і добре. Поки що можеш гратися у свої стратегічні ігри, а я пізніше з тобою зв'яжуся. Бувай.
Лілі з широкою усмішкою розвернулася та швидко зникла за рогом кремового парижського будинку.