Глава 5

— Запам'ятайте раз і назавжди: ваша доля - це служити на благо майбутнього Вієргії. Наш заклад Лямбда хоче виростити з вас геніїв, чий розум та сила буде використовуватись задля процвітання нашої держави та ідеології. На ваші плечі покладена важлива місія - донести ідеали Священної Революції до кожного кутка світу. Ваш розум та сила допоможуть вам в цьому, а Лямбда надасть вам ці ресурси. — чітко пам'ятаю слова, які нам так часто повторювали в Лямбді. 
Я туди потрапив у 6 років. Цей заклад повністю мене змінив. Він усіх змінив, хто туди потрапив. Не всі змогли її до кінця закінчити. Хтось не зміг потрапити на вищий рівень, хтось просто психічно та фізично не витримав. Я один з тих небагатьох, хто дійшов до кінця найвищого рівня. У пам'яті складається картина, що будується з фрагментів вирізаних з різних періодів часу, де з кожним роком з моєї групи мого покоління стає все менше, менше і менше дітей. З двадцяти випустилось лише п'ять, включаючи мене.

***

— І так, до сьогоднішніх новин на війні. Наша велика Священна Вієргія змогла потопити судноплавний крейсер невірних в Тихому Океані неподалік острову Яви. Також наші борці за праведність на ефіопському напрямку змогли вдало відбити декілька атак Союзу; на сомалійському напрямку зайняли декілька селищ, що вказує на блискучість наших полководців та людей. В Європі на кордоні все тихо, Союз не здійснював ніяких провокацій. Зовсім скоро невірні самі падуть та здадуться перед нами, зрозумівши, що тільки наш шлях, яким ми з вами йдемо, вірний та веде до справжнього світлого майбутнього. Vivat Viergia! — промовила ведуча новин на великому екрані перед Люксембурзьким Палацом, що зараз слугує адміністрацією Галлійської губернії. Трохи постоявши та з байдужістю послухавши, я йду далі собі в напрямку саду, щоб трохи посидіти на лавці та насолодитися останніми теплими днями вересня. Сад справді захоплює своїм масштабом та розкішшю: доглянуті кущі, алея дерев, що під сантиметр обрізана, роблячи крону ідеально прямокутної форми, немов цим місцем керують інші закони фізики - не хаос, а строго геометричні фігури - тут панує суцільна геометрія. 
Я знаходжу вільну лавку та сідаю за неї. В будній вересняний день не так вже і важко знайти тут вільне місце, щоб посидіти на самоті з природою та спокоєм. Проте не довго було моє буття на єдині в гармонії з природою, як бачу, що до мене йде струнка дівчина з чорним довгим волоссям, зі світлими зеленими очима, вдягнена в білу блузку, що так підкреслює її тонку талію. Це йде Софія. 
Помітивши її, я просто далі вирішив дивитися прямо попереду мене кудись на сад. Софія підходить до лавки і починає запитувати:
— Тут вільно? Чи можу я сісти? 
Я глянув на Софію. — Так, вільно. Сідай. — промовив я, після чого знову відвів погляд на сам сад. Ми сидимо та обоє мовчимо. Я мовчу, бо чекаю, коли Софія щось скаже. І от бачу краєм ока, що вона збирається відкрити рота.
— Хороша погода сьогодні.
— Ага.
Знову між нам зависає тиша.
— Ти ж сюди не просто так прийшла до мене. Навіщо ж тоді прийшла? — питаю, бо розумію, що далі так сидіти та мовчати ми не зможемо.
— Ти правий. Я хотіла сказати, що ми все таки дослухались до твоєї поради щодо плану...
— І що?
— Він спрацював ідеально.
— Вітаю. Я радий за вас.
— Хтось ще досі тобі не вірить і вважає тебе вієргським агентом, але я та Габріель тобі довіряють. Тому ми хочемо, щоб ти до нас приєднався.
— Відмовляю. 
— Але чому? 
— Тому.
Між нами нависла пауза.
— Але ти нам тоді дуже допоміг.
Я мовчу.
— Якщо ти не хочеш вступати, то навіщо тоді допомагав?
— Бо не хотів, щоб ти загинула.
— Але навіщо ти стежив за нашою розмовою.
— Хто б казав. Ти сама зі своїми друзями стежила за мною два дні. 
—Так, бо те, що сталося тоді, було дуже дивним. Ми подумали, що ти агент, тому вирішили перевірити. 
— І що? Впевнились, що я агент?
— Ні. Особисто я зараз впевнена, що ти ніякий не агент.
— А з чого така впевненість щодо мене?
— Бо ти тоді мене врятував і допоміг нашій групі з планом.
— А може я все це спланував, що ввійти у вашу довіру. 
— Але який сенс Вієргії втиратися в довіру в таку незначну організацію, яка по суті нічого не вирішує та не може. Нас би, скоріше за все, заарештували та стратили...чи зробили б рабами.
— Твоя правда. Але я не хочу до вас вступати. 
— Але ж ти прослідкував за нами та допоміг.
— Я прослідкував лише через цікавість. Допоміг, бо ви б нарекли себе на смерть.
— Але ти нам потрібен. Ти сам не розумієш, наскільки.
— Не перебільшуй.
— Я не перебільшую. Ми місяцями можемо готувати операцію, а ти за кілька хвилин знаходиш те, чого не побачили ми всі.
Я ігнорую слова Софії.
— Ти не менше мене пережив. Ти теж втратив батьків через Вієргію. — продовжила вона говорити. 
— Я своїх батьків не пам'ятаю. Та й не бачив майже. 
— Але ж все одно вони їх вбили...як і моїх.
— То був їхній вибір. Вони знали на що йшли. 
— Як ти таке можеш казати взагалі? Я тебе не впізнаю. Невже ти хочеш сказати, що тобі довподоби ця країна, ця система?
— Я тобі скажу так: я нічого не відчуваю до Вієргії. Ані ненависті, ані фанатичної любові. Я просто живу своїм життям і все. Я не хочу в щось таке влазити та псувати собі життя.
Софія мовчить повна в розчаруванні.
— Зрозуміло. Зря я надіялась на тебе.
Софія встала, щоб піти. Але ще кілька секунд вона стояла, ніби чекала, що я щось скажу. Я мовчав. Тоді вона розвернулася й пішла. А я залишився сидіти на самоті, насолоджуючись тишею Люксембурзького саду.

***

— І так, ми прибули до зазначеного місця. — зазначає Габріель своїй групі. — За кілька годин має бути відправка робоварієрів звідси, тому ми маємо їх зараз викрасти. Діємо за нашим планом. Перша та друга група, тобто 9 людей, проникнуть на територію. Перша група потрапить першими в середину, а згодом друга група, коли все буде чисто. Третя група з трьох людей лишається, щоб бути на сторожі та допомогти з відходом першій та другій групі. Я ж буду у другій групі. — Габріель нагадав свій план команді.
Ніч, темно. Команда з 11 людей стоїть поруч бази з підтримки постачання. Вони отримали інформацію, що тут стоять 4 цінні робоварієри, які вони хочуть вкрасти. Перша та друга група підходять до загорожі. Вони обирають задню частину, де нема нікого. Габріель озирається, чи вже час лізти через загорожу. Сторожовий ліхтар відходить з їхньої сторони, тому він подає знак команді: 
— І так, перша група вперед. 
Перша група перелізла через паркан. Вони оцінюють обстановку та чи є хтось на їхньому шляху до місця, де схована зброя. Оглянувши та впевневшись, вони по рації передають, що все чисто. Габріель подає знак другій групі, що можна теж перелазити і разом з ними потрапляє на територію бази. 
Дорога чиста. Вони обережно йдуть до місця сховища. Софія веде обидві групи з максимальною обережністю та уважністю до всього навколишнього. Вони йдуть. І тут Софія різко піднімає руку, наказуючи усім зупинитись. Група зупинилась. З-за кута вийшли два охоронці, щоб оглянути периметр. Кілька секунд вони стояли. Один з бійців бази підбіг до охоронця і той пішов за ним, а другий охоронець також пішов вслід за ним. Софія дала знак першій групі йти безпосередньо до входу в сховище. Вона разом з першою групою перебігає тихо туди та заходить. Впевнившись, що всередині та поруч нікого нема з охоронців та бійців, вона махом руки дає знак другій групі, що все чисто і вони можуть до них іти. Тим часом, перша група зайшла і побачила, що дані справді не брехали - тут стоять 4 робоварієри прогресивного покоління. Хтось стоїть на сторожі, а хтось пробує активувати їх, щоб мати змогу втекти. 
Усе йде по плану. Вони успішно пробралися без всіляких проблем. Їх ніхто не помітив. Тепер лишається одне - активувати ці чотири робоварієри та втекти за допомогою них. Чотири члени групи лізуть в них: Софія, Луї, Марсель та Ізабель. Вони залізли і скоординовано разом їх включили. Перед ними усіма загорілись різні панелі керування та кнопки різних кольорів та яскравостей. Робоварієри запущені. Тепер час зрушити їх з місця. Зараз вони втечуть. Щаслива мить, бо, здається, все йде по плану. Але... Робоварієри видають неочікуване для всіх повідомлення, що для початку роботи потрібен дозвіл від командування. 
— Чорт! — лається Софія.
— Що це таке? — в повному розпачі питає Ізабель. — Я такого блокування ще ніколи не бачила. На робоварієрах старого покоління такого не було, коли я служила.
— І що нам тепер робити? — роздратовано питає Луї.
Вся команда в розпачі, не знаючи, що робити.
— Дивіться, тут на панелі є запит на розблокування. — сказав Марсель.
— Не роби! — наказала Ізабель, проте вже було занадто пізно, бо Марсель натиснув на запит щодо розблокування. Робоварієр негайно видав тривогу у вигляді сигналізації.
— Чорт! — сказала Софія.
Тут же через пару секунд включилося світло, яке світить прямо на них усіх, осліплюючи їх. Софія рефлекторно прикрила рукою лице, щоб хоч якось менше її сліпили промені світла. 
— Негайно готуйте зброю! — закликав всіх Габріель. — Зараз почнеться перестрілка.
Усі дістали зброю, чекаючи, коли до них увірвуться солдати Вієргії. Бойова група вривається до них зі словами: "Руки вверх! Покласти зброю!". Габріель не слухається та розпочинає стрільбу з-за стіни по них, періодично висовуючись, щоб бачити, куди цілити. 
— Чорт! Як же ця фігня включається. — Софія ніяк не може включити робоварієр, тому береться за зброю та починає стріляти по військовим. Пулі летять всюди, з обох сторін. Починається повний хаос.
І тут виходять на зв'язок по рації третя група, що лишилась ззовні їх чекати та слідкувати за обстановкою: — Прийом. Що у вас сталося? Ми бачили до вас зайшло десь 10 чоловік. До вас біжать ще 20 озброєних військових.
— Ще 20??? Та ми тут здохнемо. — каже Луї, одночасно стріляючи з-за робоварієра, використовуючи його корпус як фізичний щит. 
— Дідько! Справи кепські. — сказав один з учасників третьої групи. 
— Група три, що сталося? — питає Габріель, паралельно підстреливши двох військових.
— Чорт... Не знаю як, але до виходу виїхало два бронетанки і вибігло десь десятка військових... Чорт... Друга дорога теж тепер перекрита... Дідько, нам пора вшиватися, схоже нас... — Тут почувся вистріл.
— Емільєн! Прийом! Емільєн! Ти чуєш мене? — тривожно питає Габріель. — Чорт, справи кепські. 
Ситуація ніяк не покращується, а навпаки погіршується. Група потрапила в пастку з якої не може вибратись. Вони повністю оточені на базі військовими з автоматами. В інформації, яку вони отримали, не було сказано про таку велику кількість військових. Їхній план повністю накрився мідним тазом. 
— Я застрелила чотирьох. — сказала Ізабель.
— У мене поки що двоє. — сказала Софія.
— У мене п'ять. — каже Габріель.
— Ви звичайно молодці, але нам не вистачить стільки пуль, щоб і далі так відстрілюватись. Ми втрачаємо позиції. Хто зна, скільки їх тут ще є на базі. І ми не знаємо, чи викликали вони якусь підмогу. — каже Луї, перезаряджаючи свій пістолет. 
— Нам сподівається надіятись на якесь чудо. — Каже Софія, в якої вже майже не лишилось патронів . 
— Чорт, у мене закінчились патрони. — каже Марсель. 
— Біжи до мене. — кричить Петро. — А я тебе прикрию зараз.
— Добре. — погодився Марсель. Він вибіг з-за робоварієра, щоб добігти за стіну, що за 10 метрів від нього, які повністю відкриті для пуль. Петро стріляє по військових, щоб їх відволікти. Марсель користується цим моментом та пробує перебігти до Петро. Він пробігає половину шляху, але один з солдатів хаотично стріляє і ця пуля попадає прямо в Марселя, від якої він одразу падає на землю.
— Марсель! Ні! — кричить Петро. — Вставай! — але Марсель мовчить. Петро вирішує підбігти до нього, щоб допомогти.
— Петро, не роби! — закликав Габріель, проте він не ослухався і теж потрапив під ворожі пулі.
— Чорт! Марсель, Петро, Емільєн... Скількох ми вже втратили. — з горем перелічує Луї тих, кого вже втратив зі своїх побратимів.
— Зараз не час плакати. — серйозно каже Софія. — Ми маємо вижити та надіятись, що зможемо вибратись звідси. 
Перестрілка триває та не вщухає.
— Ніі!!! — закричала Ізабель. Усі глянули на неї. Вона дивиться в сторону. Усі перекинули погляд туди, куди спрямований її. Вона дивиться на лежачу у стіни Юліану. 
— Ізабель, прошу, не дивись туди. Продовжуй оборонятися. — закликав її Габріель.
— Так, ви праві. Пробачте. — вона далі взялась за зброю.
— Чорт, у мене патрони скінчились. — повідомила Софія.
— У мене схоже теж. — сказав Луї.
— У мене теж... — заявив Габріель. 
Стрілянина зі сторони спротиву зупинилась. Вони поклали зброю на землю та підняли руки вгору. 
— Негайно вийдіть в центр всі! — заявив хтось із солдатів. 
Спротиву не лишилось нічого зробити, як з помаленьку з піднятими руками вгору вийти в центр сховища та здатися, надіючись на чудо чи якусь втечу. Їх швидко оточують солдати з автоматами. 
Це кінець. Операція провалена. Багатьох втрачено. Кінець їхній організації та всім їм. Скоріше за все, вони загинуть: або прямо тут зараз, або на публічній страті за державну зраду, або десь на плантаціях через важку працю. Надії більше нема, наврядче їх хтось тепер врятує і прийде на допомогу. 
Але тут несподівано роздається наказ солдатам через мікрофон: — Усім солдатам бази наказую здатися! Увага! Повторюю ще раз! Наказую всім здатися та відступити! Складіть зброю! Я, підполковник, Вольфганг Мюллер, наказую всім своїм підлеглим на цій базі здатися та відступити в казарми.
Невже чудо свершилося? Але як? Чому? Що сталося?