Глава 4

Заняття закінчилися. Вечір. День стає все меншим і меншим, тому небо перед заходом сонця вже набуло золотистого кольору, що ось ось перельється в оксамитовий колір ночі. Останні промені денного світла досі гріють повітря теплом. Дерева потихеньку набувають жовтого золотистого відтінку. Я виходжу з будівлі академії, щоб дійти до метро та доїхати до своєї домівки. Проте мій погляд упіймав занадто знайому постать, що сидить на лавці. Жінка в окулярах з довгим рижим прямим волоссям, немов від нього небо якраз і набуло золотистого кольору. Погляд в неї завжди стриманий та серйозний, ніколи не змінюється в емоціях. Мені дуже хочеться зараз пройти повз неї і я справді можу це зробити, але через допитливість все таки підійду привітатись. Можливо, в цей раз буде щось нове від неї. Хоча сумніваюся. Я підходжу до неї. Побачивши, що до неї хтось підходить, вона перевела погляд з землі на мене.
— Ян. Ян Моро. Я тебе тут чекала — сказала вона, поправивши окуляри. 
— Віолетто, ви ж розумієте, що я міг би пройти повз вас. А ви тут просто сидите і думаєте, що я до вас підійду.
— Але ж ти підійшов. 
Мені справді нічого відповісти і я просто дивлюсь в її очі крізь окуляри.
— Чого ти стоїш, сідай.
Мені нічого не лишається, як просто сісти. Я ставлю свій портфель між нами на лавку і сідаю за неї. Наші погляди дивляться на фонтан, чиї струмені води стікають з верхівки водоспадом, а сама вода переливається золотистим кольором від неба.
— Навіщо ви прийшли?
— Я думаю ти сам знаєш чому.
— А я вже понадіявся, що буде щось нове від вас. Видно я вас переоцінив.
— Ти ще не передумав? Ти й надалі будеш жити таким життям ще пару років? Тобі таке життя ще не набридло?
— Не набридло. Це все про що ви зі мною хотіли поговорити? 
— Я не розумію, як такий талановитий учень Лямбди міг обрати таке життя?
— Мені нема про що з вами говорити. — через такі набридливі питання я просто встав, щоб піти.
— Стій! — суворо наказала мені Віолетта.
— Що?
— Є одне завдання...
— Я пас. — не встигла вона договорити, як я тут же відмовив.
— Навіть не дослухаєш?
— У нас була домовленість, за якою Лямбда мені дозволила пожити таким життям. Я ж чітко сказав, що ні. Який сенс мене постійно кликати та питати, якщо через 2 роки я випущусь і піду служити туди, куди керівництво так хоче мене віддати. 
— Обожнюю цей погляд. Твоє лице хоч і ніколи не видає твоїх емоцій, а голос постійно монотонний, але в такі моменти злості щось в тобі злісне відкривається, що пробирає аж до мурашок. Твої очі так і наказують відчепитися, лишити тебе в спокої. Цей погляд та тон змусить кожного задуматись над тим, чи можна з тобою жартувати.
Я просто дивлюся прямо в очі Віолетті, яка так впевнено і спокійно мені все це каже.
— Добре. — каже Віолетта. — Не хочеш так не хочеш. Але якщо передумаєш, то ти знаєш як з нами зв'язатись.
Я розвернувся, щоб вже остаточно піти.
— Але знай, — промовляє мені вслід Віолетта, — ти багато що зараз втрачаєш, ти б міг вже досягти багатьох висот.
Я зупинився навіть не обернувшись до неї, щоб вислухати те, що вона скаже. Більше вона нічого не могла додати, тому я пішов далі собі до метро. Як я і думав -  ця розмова була марною витратою часу.

***

Софія повністю сидить задумана, обдумуючи те, що вчора з нею сталося. Вона обудумує ту дивну зустріч з давнім другом з дитинства, про той дивний лист.
" Хто ж його надіслав, хто такий Ян, як він мене знайшов, хто хотів мене вбити, чи справді він там був? Чи працює він на Вієргію? Але якщо так, то чому він тоді не дав мені туди піти, чому він мене застеріг? Якщо б він працював на Вієргію, то він би мене не зупиняв." - ось такі думки крутяться у її голові.
— Софіє, ти сама сьогодні не своя. Про що так задумалась? — питає Габріель, командир організації .
— І справді, таке враження, що тебе якийсь хлопець відшив. — каже Луї, один з учасників організації, один з керувальників робоварієрів (воєнний винахід Вієргії - робот, яким всередині керує людина. Вони використовуються на війні, в поліції. Він здатен пересуватися та стріляти, більш модні прототипи навіть вміють літати).
— Розказуй! Бо я бачу, що щось сталось. — наполягає Габріель.
— Я навіть не знаю, як це розказати... — ніяково відповідає Софія.
— Ну а ти спробуй, що тут такого. — знецінюючи сказав Луї. 
Софія вздихає: — Ех, добре. Я вам не казала, але позавчора мені прийшов дивний лист із запрошенням на зустріч на складі. Лист був саме адресований мені. Не знаю, хто його надіслав, але в ньому було написано "Твій старий друг". 
— І ти пішла? — питає Луї.
— Так. — сумно відповідає Софія.
— І що сталось далі? — питає Габріель, щоб дізнатись повну картину.
— Я туди пішла, але до самого складу я не дійшла...мені не дав...
— Хто не дав? — питає Габріель.
— .... Я думала він помер...але він виявився живим.
— Хто?
— Ян. Той самий хлопець, якого відправили до нашої сім'ї на прихисток. Він мене вхопив по дорозі до складу. Виявилось, що йому теж прийшов лист...ну він так каже...
— Так може це він його і надіслав? — питає Луї.
— Не знаю. Він сказав, що ні... Не знаю...
— Але якщо так, то звідки він дізнався, що саме ти йдеш на зустріч, якщо йому прийшов такий самий невідомий лист. — питає Габріель, уже підозрюючи Яна в шпигунстві.
— Я сама цього не знаю...
— Так може він працює на Вієргію і хотів тебе заманити? — каже Луї.
— Я теж так подумала. Але... Він мене застеріг, щоб я не йшла туди, бо... Як він сказав: мене б там убили.
— А звідки він знає, що там? — питає Луї.
— Він сказав, що вже був там.
— Знаєш, ця історія з ним дуже дивна. Якщо він там справді був, то чому він вийшов живим? І звідки він дізнався, що саме ти будеш на зустрічі? І як він тебе знайшов?— питає Луї.
— Цього я не знаю.
— А я знаю. Бо він працює на Вієргію! — стверджує Луї.
— Але чому він тоді мене застеріг, щоб я не йшла туди на склад?
— Бо можливо він знає, хто ти така і вирішив здатися добряком-рятівником, щоб втертися тобі в довіру і згодом все винюхати про нашу організацію. Він точно агент Вієргії — вдруге заявляє Луї.
— Я б так не спішив з виводами. — каже Габріель, — Щоб точно впевнитися, чи агент він, чи ні, ми маємо прослідкувати за ним. Тоді ми остаточно дізнаємось, що він приховує за собою.