Глава 3

1 червня 1968 рік, приблизно близько першої години ночі, Швейцарія, маленьке містечко серед Альп. Двоє дітей стоять на терасі балкона дивлячись на зоряне небо в тиху теплу ніч. 
— Які ж зірки гарні — каже хлопчик, не відриваючи погляд від неба, прямо захоплюючись ним, немов ті зірки так і показують йому виставу.
— І не кажи! Це просто неймовірно. — відповіла дівчинка. — Чому я не можу дістати їх рукою?
— Бо вони дуже далеко.
— А наскільки далеко?
— Не знаю, але дуже дуже далеко.
— Невже далі, ніж ота гора, що постійно з білою верхівкою.
— Так, набагато далі. 
— І вони далі за Сонце та Місяць?
— Напевно так. 
— Дивовижно, звучить моторошно.
— Чому?
— Бо якщо потрібно буде кудись тікати, то все таке далеке та недосяжне, що й нема куди тікать. Ми просто в пастці тут. І куди ми не підемо, то не втечемо від того, від чого тікаємо, - бо просто нема навіть шанса від цього піти. 
— Софія, а куди ти зібралась тікати?
— Не знаю. Просто мама з татом постійно кажуть про якусь небезпеку.
— Яка небезпека?
— Не знаю, вони не розказують, хоча я і питала в них. Але кажуть, що нічого такого нема. Проте я їм не вірю.
— Але хіба ми не в безпеці? Тут же гори, ліс навколо. Ми ж тут як за стіною. 
— Так, тут дууже великі стіни. Ми немов у великій кімнаті із кам'яними стінами та зеленим килимом, на якому вистелені іграшки у форми будинків та веж з гострими дахами.
— Ага.
— До речі!
— Що?
— У тебе сьогодні день народження. Вчора мама сказала.
— Справді?
— Ага. І мама готує тобі сюрприз, але це секрет і не кажи, що я тобі про це сказала. І взагалі не кажи, що ти знаєш про це.
— Ти не вмієш взагалі тримати секретів. Тобі ж тітка Ламбер довірилась, а ти не змогла стримати слова.
— Вибач! Я не змогла втриматись.
— Нічого. Але в наступний раз ніколи не розповідай секретів, які тобі довірили, бо інакше втратиш довіру до себе.
— Я справді більше так не буду, обіцяю тобі, Ян!
— Добре, я тобі вірю.
— Я стримую завжди свої обіцянки. А скільки тобі років тепер?
— Якщо було 5, то зараз значить...6?
— Ого, оце ти великий вже і дорослий. А мені цікаво скільки? 
— Місіс Ламбер казала, що ти на два роки молодша за мене. Значить 4.
— Нічого собі. Я менша за тебе. Значить ти майже мій старший брат.
— А ти значить майже моя молодша сестричка.
— Так! Я так рада, що ми зустрілись і подружились. Я так рада, що в мене з'явився брат.
— Я теж цьому радий.
Діти далі продовжили дивитись на зоряне небо. Але незабаром після цієї розмови пролунали різкі звуки, немов щось пролетіло. Ян одразу впізнав ці звуки, які так йому знайомі з дитинства. Це були виходи від ракет. Вони пролетіли над містечком в одну секунду, одна за одною. За ними слідом полетіли реактивні літаки. За горами почали виднітись яскраві спалахи, а через пару секунд донеслись звуки вибухів.
— Ян, що відбувається? Що це таке — Плаче налякана Софія. Ян одразу зрозумів, що сталося. Прийшла війна...в нейтральну Швейцарію, де всі запевняли, що війни не буде, бо Вієргія так пообіцяла. Проте видно вона не стримала своєї обіцянки. 
До нас в паніці на терасу забігає мати Софії, Місіс Ламбер. — Діти! Негайно на низ! Дядько Фрідріх вас відвезе звідси в безпечне місце. Діти біжать на низ без всіляких речей. На вулиці включили сирену, а з кожної ратуші дзвенять дзвони, закликаючи про небезпеку. Діти, вийшовши на вулиці, пішли за Місіс Ламбер, яка веде їх до машини Фрідріха.
— Сідайте швидко! 
— Мамо, а ти? — занепокоєно питає Софія.
— Пробач моя люба, але зараз не можу з вами поїхати. Але я неодмінно тебе знайду і повернусь до тебе. Обіцяю! А зараз ти маєш їхати. — мати останній раз торкнулася щоки доньки. Вона закрила двері машини.
— Мамо, ні!!! — в істериці кричить Софія.  Машина від'їжджає. Софія із заднього сидіння зі сльозами дивиться у заднє вікно на матір, яка дивиться в їхню сторону: дивиться, як її донька їде назавжди. 
Фрідріх везе дітей по різних стежках через Альпи, де тільки взагалі можливо проїхати, надіючись доїхати до новоствореного Союзу Вільних Республік, щоб діти отримали прихисток. Проте дорога виявляється не такою легкою, як здавалося раніше. Частину доріг вже встигли перекрити, північ вже окупований і Фрідріху постійно приходиться приймати нові рішення щодо маршруту. І от, до кордону лишається 50км, але подолати їх прийдеться горами через грунтові дороги. В цій місцевості вже були дощі, тому дорога місцями повністю в багні. Як і очікувано, машина застрягла в багні. Їм нічого не лишається, як залишений шлях пройти пішки. 
Втомлені діти йдуть по крутих схилах за Фрідріхом. Вони не були готові до такого різкого повороту подій, вони не були готові ось так тікати вночі та не були готові йти сотні кілометрів через гори. 
— Скільки нам ще йти? — запитала Софія. — Я втомилась. 
— Не знаю, але якщо ти втомилась, то залазь мені на спину. Тут далі не така крута буде дорога, тому зможу тебе понести на спині. 
Софія залізла на спину Фрідріху. 
— Я голодна і спати хочу.
— Потерпи сонечко. Зранку ми прийдемо і ти зможеш поїсти. А зараз спи, поки я тебе несу. 
Фрідріх та діти продовжують рухатися по дорозі. Години дві вони йшли крізь ліс, допоки не вийшли на хорошу асфальтовану дорогу, яка може вивести їх до якогось селища, де вони матимуть нагоду добути їжу. Насправді це звучить небезпечно, бо ця дорога могла вже бути захопленою Вієргією, але Фрідріх свято вірить, що Вієргія ніяк не може дістатися цього району так рано. Назустріч їде військова машина. Фрідріх зупинився, а за ним і малий Ян.
— Що таке? Чому ми зупинились? — питає Ян.
— Військова машина там їде спереду. Скоріше за все це наші військові швейцарці. Вони неодмінно нам мають допомогти. — Машина стає ближчою і виднішою, а радість та відчуття надії на обличчі Фрідріха все більше зростає. Проте в одну секунду широка посмішка змінилась страхом та тривожним розчаруванням. На машині він розгледів не швейцарську символіку, а вієргську - золотий щит з білим ягням.
— Діти, тікаймо! 
Фрідріх швидко вхопив Яна за руку та з усіх сил потягнув його в ліс несучи одночасно на спині сплячу Софію. Вони з усіх сил біжать по схилах та камінню крізь зарослі та дерева. Ян обернувся назад і побачив, що машина встала на краю дороги і з неї вибігли військові Вієргії, які біжать в їхню сторону. 
— Зупиніться негайно! — кричать вони слідом втікачам.
Вони вийшли на круту стежку, де з одного боку скеля, а з іншого крутий схил, на який легко звалитися. Вони обережно швидко йдуть дивлячись під ноги, та максимально контролюючи рухи, щоб не впасти. Але Ян в паніці та тривозі, що його ось ось наздоженуть і що він не встигне за Фрідріхом, перечіплюється ногою об камінь. Його в цей момент охоплює страх та незмога втриматись. Він падає зі стежки по схилу як перекотиполе вниз до річки. Фрідріх в той момент вирішив, що вже не зможе його врятувати і щоб не втратити обох дітей - побіг далі з Софією. Ян лишаєтьс лежати на землі без сил, забитий, майже без свідомості. Бідна дитина, що повністю змучена безсонням, втомою та голодом. Ян лежить та дивиться просто вверх, де видніються верхівки ялинок та проясняється світанкове небо. В такий момент безнадії, коли відчай повністю охопив тіло маленького хлопчика, коли смерть здається так близько, до нього тихо та непомітно підходить загадкова жінка в темно-зеленому плащі. Цей момент Ян пам'ятає розмито. Лице жінки немов в тіні, лиш її дивна посмішка закарбувалася у пам'яті хлопчика. Вона встає над ним, а він непорушно дивиться на неї.
— Бідне дитя! Ти таке нещасне та безтурботне. Я тобі сильну силу подарую, бо я дуже вірю в тебе. 
Ці спогади далі розсіюються в тумані. 
В той же день вієргські військові знайшли Яна та перевезли на виховання у Вієргію. Швейцарія пала всього за 3 дні, а той день нападу якраз припав на день народження Яна, через що він ненавидить його святкувати.