Глава 2

На наступний день.
Уже 17.30 і я вже на площі Священної Революції. Площа вимощена кам'яною бруківкою. В центрі стоїть статуя жінки з ягням, а навколо по радіусу неї стоять флагштоки з прапорами Священної Вієргії. Парижани та відвідувачі міста не вважають цю площу якоюсь видатною пам'яткою, бо ця площа занадто проста... Навіть дивно, що в такому помпезному та значущому місті побудували таку скромну площу. 
Отже я проходжу її та виходжу на одну з вулиць, з якої я виходжу на ще одну вуличку, що веде вже безпосередньо до складу. Територія складу оточена дротяним парканом, в якому є утворена діра, через яку я успішно пробираюся. Тепер я на території. Переді мною стоять величезні трохи привідкриті двері безпосередньо в саму будівлю складу. Склад являє собою комплекс великих ангарів.  Я без зайвих зусиль привідкриваю її, двері відчиняються зі скрипом давним-давно забувших дверей, звук, який заповнює весь простір ангару. Я заходжу всередину. Тут досить темно. Лише частини світла добивають сюди від давно побитих вікон, які знаходяться тільки на самій вершині складу, майже біля стелі ангара. Тут ще лишились транспортні контейнери, проте вже видно, що вони спустошені. На моїх годинниках показує 17.50, невже я вчасно? І тут я чую знову скрип дверей, немов хтось заходить. Я повертаюсь - бачу, як двері зачиняються і промені, що пробиваються від відкритої щілини, поступово зникають занурюючись у темряву. Потихеньку до мене підходить темний силует людини, а звук його кроків також стає ще ближчим, хоч його й чутно відлунням по всьому ангару. Силует стає все ближче й ближче... Ближче...ще ближче. Худе тіло, струнке, середнього зросту, довге волосся... Тепер я здається розумію, що це жінка...а ні, точніше дівчина. І от момент істини, вона підходить - я вже точно її бачу. 
— Так це ти мене сюди запросив? - питає ця дівчина.
І тут мене вперше окутують емоції, яких я давно не відчував. Я навіть не знаю, як їх описати. Це щось давнє...що я дуже давно відчував...це спогади...які вже майже забулися...які хотіли забутись...це просто палітра емоцій, які неможливо намалювати будь-яким кольором у цьому світі та не передати ніяким словом.
— Софія? — здивовано питаю я? Мене це справді здивувало, проте моє обличчя ніяк не видає якихось емоцій - ні радості, ні здивування - воно просто без емоцій. Та і голос слабко змінився, лише додались малі ноти здивування. Мої віки та брови ніяк не поворухнулись, хоча зустріти її я взагалі не очікував.
— Невже... Невже це ти...? Ян? — зрозумівши, що це я, вона в шоці запитала. — Я думала ти помер...
— Я власне теж так думав. — Моє здивування пройшло. Тепер я знову нічого не відчуваю...
— Але...Але... Але це неможливо. Як? Як тобі вдалося?
— Аналогічне питання до тебе. Але навіщо ти мене покликала?
— В сенсі покликала? Хіба це не ти мене покликав — Софія витягує конверт з таким же самим листом адресованим їй. 
Усвідомивши все що до чого, в момент роздався крик десь з гори: 
— Ані руш терористи! 
По нас відкрилась стрілянина. Я мерщій вхопив розгублену та спантеличену Софію за руку і негайно побіг за найближчий контейнер ліворуч збоку, щоб сховатися від пуль та обдумати план втечі. Ми швидко забігли за нього та присіли.
— Що відбувається? — в паніці мене питає Софія.
— Не знаю. — спокійно кажу я Софії паралельно оглядаючи, куди можна втекти, щоб нас обох врятувати. — Схоже, що нам влаштувати засідку.
— Невже вони дізнались? — тут уже відчулось, що вона заспокоїлась і для неї це не вперше, невже вона...
— Про що?
— Про те що я терористка.
—Ну тепер це багато, що пояснює. — Як я і думав. Звичайні дівчата вже б впали в істерику та плач, але Софія дуже швидко опанувала свої емоції та страх, а лице, замість розгубленості, набуло серйозності. 
— Як ти взагалі можеш бути такии спокійним, коли нас хочуть прямо зараз вбити? — дещо роздратовано питає вона.
— У нас зараз немає часу на пусті балачки. Нам потрібно вибиратись звідси.
— Тоді біжімо до виходу!
Софія рішуче встала, щоб побігти в сторону виходу, проте я без всяких вагань хапаю її за руку.
— Туди не можна. — кажу я, — Стрільці розташовані фронтально до дверей, через які ми зайшли. Вони стріляють так, щоб або попасти в нас, або просто виманити нас до виходу, де, скоріше за все, нас чекають інші солдати. 
— Так, твоя правда. — Софія знову присіла. — І що ти тоді пропонуєш? Якщо ми будемо сидіти, то нас все одно знайдуть за допомогою тепловізорів. 
— Так, але схоже вони чекали тільки на двох терористів, а тому сюди вони відправили невелику групу солдат. Цей ангар сполучений ще з кількома ангарами. Зазвичай на таких складах є ще декілька виходів, які слугували терміналами для прийому товарів, а також має десь бути чорний вихід в одному з інших ангарів. Територія будівлі давно занедбана, а тому заросла чагарниками, які якраз мають бути зі сторони чорного ходу. Там наврядче на нас будуть чекати солдати і звідти буде легко втекти в саме місто. Ти добре бігаєш?
— Ну взагалі так.
— Тоді біжимо за той контейнер, що на бічній правій стороні ангара. Треба пробігти цей центральний коридор, де дістають їхні кулі. Якщо вони стільки разів промазали по нас, поки ми стояли на тому коридорі, то сумніваюсь, що хтось з них вміє сильно влучно стріляти, особливо в темряві. Тому я вибіжу з цієї сторони контейнера, а ти вибіжи з того кінця, що ліворуч. Будемо бігти разом, але паралельно одне одному: я ближче до них, ти трошки далі, щоб розсередити їхню увагу. Зрозуміла?
— Так!
— Ходімо! — Ми вибігаємо, як я сказав. Хоч вони не такі міткі, але все одно тут є ризик попасти хоч під якусь кулю. Нам потрібно пробігти 20 метрів до контейнера, що на правій стороні складу, а за ним ми будемо безпечно бігти до виходу. Ось ми вибігли на цей коридор. Постріли пуль знову почались по нас. Я швидко біжу, Софія теж швидко біжить. Я стараюсь бігти в темпі Софії, щоб ми бігли однаково. Нам лишається десь метрів за 5до контейнера, як я краєм ока бачу, що Софія спотикається та падає на підлогу.
— Ай! 
Я добігаю до контейнера та ховаюсь між ними двома, щоб глянути на Софію та оцінити, чи добіжить вона зараз. Пулі летять, але промазують. Схоже до неї вони не долітають вже. Я бачу, що вона старається підвестися, проте ніяк не може...схоже підвернула ногу. Я розумію, що це абсурд і повна небезпека для мене, що це повний ризик, проте...я вирішую бігти до Софії, щоб їй допомогти та підвести її. Підбігаючи до неї, я пробую взяти її на руки, бо зможу її підняти і так буде швидше донести її та самому перебігти. Але, коли я вже нахилився до неї, щоб підняти її, в головні двері забігає десятка солдатів і тут я розумію, що діватись вже нема куди. Вони за кілька секунд підбігають та оточують нас, навівши на нас автомати.
— Руки вгору терористи! — крикнув один з офіцерів.
Нам нічого не лишилось, як підняти руки. Софія лежить не мігши встати, я на колінах.
— Я не терорист. — промовив я. Байдуже. Без якогось страху в голосі. Лице моє аніяк не проявляє якихось емоцій, воно ніяк не показує страх. Я не відчуваю сильного страху. Якщо зараз і вб'ють, то якось байдуже. Все одно мене мало, що цікавить та задовольняє. Хоч у мене і наступило тепер спокійне життя на пару років, але звичайне студентське життя...
— Хах, так я і повірив. Кляті терористи, скажіть останні слова!
— Невже ви нас вб'єте? А як же допитування чи надання нам четвертого статусу? — я хоч якось стараюся вибороти нам право на роз'яснення ситуації.
— Нам був відданий наказ вас саме вбити. Прощавайте! — офіцер не давши мені сказати ще одного слова, дав знак відкрити по нам вогонь своїм підлеглим. Пуля моментально пробила наші голови в одну мить. Це кінець. Усе скінчилось. Немов пульт вимкнув телевізор, через що його екран потух та став чорним. Все в моменті почорніло та перестало існувати. Ось яка вона смерть...від вогнепальної зброї...