Глава 1

1984 рік, вересняний Париж. Пару тижнів тому тільки закінчилось літо, але навіть на початку осені літо так і не хоче покидати Париж. Париж справді неймовірне місто з унікальною історією, величною архітектурою, багатим минулим. Багато хто з людей вважає, що це ідеальне місто - велике, але просторе, величне, але спокійне, гарне та затишне. Ну принаймні зараз воно таке, раніше не знаю... Бо раніше це був центр великої імперії під назвою Франція, а зараз просто центр вієргської губернії Галлія. Сьогодні знову понеділок... Пора вставати та їхати на навчання в художню академію Парижа, що навпроти Лувра через річку. Не знаю, чому саме я обрав малювання, але вже пішов другий рік і поки що я не жалію, досить забавно жити таким студентським життям митця... 
Поснідавши легким сніданком, я покидаю свою малу квартиру, в якій тільки одна кімната з кухнею, та йду на найближчу станцію метро. Можна сказати, що це звичайний день звичайного пересічного студента. Їдучи в метро, бачиш з вікна поїзда великі просторі проспекти з неймовірно помпезними будинками у фірмовому парижському османовому стилі. Ці світлі витончені будинки з однаковими кремовими фасадами так і простягаються в ширину, немов під ідеальну лінійку, що так і говорить про ідеальний порядок та перфекціонізм, а ковані балкони так і повторюються поверх за поверхом. Напевно, Париж ідеальний приклад ідеалу для всієї Вієргії, в якій панує порядок, який так сильно цінується. Важко повірити, що півтора віки тому Париж був взагалі не таким - вузькі вулиці, середньовічні будинки, - і все це знесли та перебудували до невпізнанності. Проте сьогодні Париж також, мабуть, змінився, якщо порівнювати з тим, яким він був десь 20 років тому до Священної Революції. Зараз жоден великий бульвар не обійдеться без плаката з патріотичними лозунгами, з фразами постійних нагадувань про ідеологію та ідею, до якої всі допомагають цеглинкою за цеглинкою будувати шлях. Ця пропаганда справді підсвідомо працює на людей, змушуючи їх пишатися великою справою, яку вони допомагають робити такій величній державі. Всюди, ще з початку заснування держави, висить постер, на якому зображена жінка, що тримає біле ягнятко, а поруч стоять маленькі дівчинка та хлопчик з квітами та посмішками, що тримають в одній руці квіти, а іншою рукою тримаються за білу сукню жінки. Таких постерів багато, всюди різні зображення, але, зазвичай, всюди схожі надписи: "Будуймо правильне суспільство!", "Разом до правильного майбутнього!", "Ми з вами на істинному шляху", "Vivat Viergia". Жодна вулиця не обійдеться без прапорів - синій фон на якому зелений мальтійський хрест, що розділяє ціле синє полотно на чотири сині прямокутники. Посередині зеленого хреста розташований золотий щит, на якому зображене ягня, що символізує  чистоту та невинність. Від щита відходять дві білі стрічки вниз до боків. Ліворуч написано "Holy", праворуч "Viergia" - "Священна Вієргія". Зверху на щиті розташована лілія - символізує велич, чистоту та благородність. Збоку від щита знаходяться червоні троянди. Взагалі у європейських культурах це означало пристрасть та кохання, проте наша влада, придумуючи цей прапор, інтерпретувала цей символ по іншому, бо скоріше за все їх додали лише заради краси та через особисте бажання засновників держави. Їх трактують як красу, повагу до природи, уособлення добра.
І от, я дістаюсь своєї академії. Сьогодні ми маємо закінчити та презентувати картину, яку самостійно обрали в Луврі. Це таке завдання, де ми з пам'яті мали намалювати якийсь один експонат на вибір. Я обрав "Мереживницю", яку намалював Ян Вермеер.
Ми всі зібралися у майстерні і домальовували свої картини. Мені лишається лиш пару штрихів і все - готово! Я оглядаю, чи ще хтось домалював, але бачу, що інші досі працюють над своїми роботами. Часу в нас є до вечора, а зараз ще навіть не наступив обід, тому я не бачу сенсу тут сидіти настільки довго, коли картина повністю готова. Я кличу професора до себе, кажучи, що закінчив роботу, щоб він оцінив мене та відпустив додому. Професор підходить до мене та починає уважно розглядати мою роботу, а я уважно спостерігаю за його очима й мімікою. Погляд його серйозний, а окуляри роблять його ще серйознішим. Очні яблука видно, що дивляться в різні частини картини, немов малюють заново цю картину на моєму полотні від найбільших деталей до найменших штрихів і ліній. Очі то примружуються, то розслабляються, як і мімічні м'язи, що постійно змінюють його вираз обличчя. І ось він готовий щось промовити:
— Ян, ця робота безперечно ідеальна, ти справді гарно переніс в точність на своє полотно цю картину, але в мене є одне питання до тебе. А де на цій картині саме ти? - питає професор.
— Що ви маєте на увазі? - питаю я спокійно.
— Що ти передав цією картиною, що хотів показати?
— Я виконав завдання. - без всяких емоцій з деякою байдужістю я відповів.
— Так, безперечно! І зробив ти її на вищому рівні, проте поглянь на інших... і поглянь на свою роботу. Вони також малюють картини, які побачили в Луврі, але на полотно вони їх передають по своєму, виражають їх своїми емоціями. Скажи, чому саме ти обрав цю картину?
— Не знаю. — Зазвичай, я беземоційний і доволі мовчазний та трошки відлюдний, тому говорю постійно монотонно без всяких емоцій на лиці. Та і не скажу, що прям щось відчуваю. Зараз я просто відчуваю деяке недорозуміння, бо не розумію, що має на увазі професор: моя робота це точна копія з Лувра. Така сама жінка, такі самі кольори, розміри, тіні... Та взагалі просто все ідентичне.
— Знаєш, даю тобі завдання обдумати ці слова та зрозуміти. Тому молодець, ти вільний!
Після цього я пішов по старій звичці у Лувр знову поспоглядати на картини. Для мене справді не проблема відтворити повністю всі ці картини, проте чи відчуваю я щось, коли дивлюся на них? Ні. Ані радість, ані сльози, ані печалі чи величі я не відчуваю. Я лише можу оцінити рівень майстерності і знаю кожного автора картини, опис її та історію. Зараз я дивлюся на "Мереживницю", яку сьогодні домалював та показав професору. Я поставив собі питання, яке мені задав професор - "А що я від неї відчуваю?". Я знову питаю себе. Але відповідь одна й та сама - нічого. Ця картина нічого в мене не викликає, ніяких почуттів. Чому я її обрав? Теж без поняття, щось мене змусило саме її обрати, проте досі не розібрався чому. 
Подивившись знову на роботи Лувра та обдумавши слова професора, я без всяких результатів приїхав до своєї скромної домівки. Перед входом у саму квартиру, я перевіряю пошту і бачу, що там лежить якийсь лист.  Невже знову квитанція за послуги? Я ж тільки тиждень тому все оплатив. Чи це якась газета-вісник? Але ж наче газети ніколи не роздають аж по квартирах. Ну добре, гляну, що там. Я дістаю і бачу конверт. Відкриваю його та дістаю записку, що в ньому лежить. В записці написано: 
"Яну Моро. 
Зустрінемось завтра о 18.00 на закинутому складі номер 4, що неподалік площі Священної Революції. Без запізнень
Твій старий друг"
Хм, цікаво. — пробурмотів про себе я. — Хто ж це може бути за старий друг? Не сильно це хороший знак, але я все таки піду.
Мені здається, що багато хто затривожиться через такий лист, особливо, коли кличуть на якийсь закинутий склад та ще й людина, яку ти не знаєш. Проте я не відчуваю якогось страху чи тривоги, скоріше лише допитливість. Хто ж міг написати цього листа? Завтра дізнаюсь...